Перше запитання Ісуса: «В законі що написано?» (Лк. 10:26) визначає подальший зміст усієї притчі. Коли наприкінці ми читаємо: «Іди і ти роби так само» (Лк. 10:37), то, звичайно, розуміємо, що повинні наслідувати самарянина. Ми йдемо, але не дуже далеко і не дуже довго. Чому? Бо почули відповідь Ісуса як моральну настанову, як принцип, якого мусимо дотримуватися. Проте любов є в зовсім іншій площині.
Законовчитель запитав: «А хто ж мій ближній?» (Лк. 10:29). Ісус Своєю відповіддю розвернув кут зору, ставлячи запитання: як ти поводишся з іншими? Таким чином, у центрі вже не «я» посеред ближчих і дальших людей, а інші, такі які вони є, і я йду до них, виходжу за межі свого егоцентризму і стаю їхнім ближнім. Центр уваги переміщується від мене до інших.
Як Ісус дає нам приклад незосередження на собі? Те, що Він говорить, – більше, ніж притча, бо йдеться про любов Отця до всіх людей. «Обдертою, півмертвою» (див. Лк. 10:30) є кожна людська істота, всі ми, люди всіх часів, незалежно від їх становища. У притчі сказано, що священик «випадково» (Лк. 10:31) ішов тією дорогою, тоді як Отець навмисне, з любові до нас, посилає Свого єдинородного Сина, щоб ми отримали через Нього життя. Подібно до самарянина, Ісус у нашому світі непоцінований або незнаний, як чужоземець. Він приходить до нас, шукає нас, промовляючи: «Я бачив страждання народу Мого» (Вих. 3:7). Самарянин «змилосердився» (Лк. 10:33) . Це слово вживається у Біблії лише стосовно Бога і Христа, і дослівно означає: «бути розчуленим до глибини душі». Самарянин посадив пораненого на власну скотину, а Ісус бере нас на Себе, приймає нашу людську природу, приймає нас, щоб дати нам життя. Він доглядає за нами, намащуючи нас бальзамом Свого Духа, Святого Духа Утішителя. А кому Він потім поручає пораненого? Він поручає його нам. У цьому – сенс існування Церкви в цьому світі, аж до дня, коли Він «повернеться» (див. Лк. 10:35), і того дня ми приймемо суд залежно від того, як любили.
Очевидно, що настанову «Іди і ти роби так само» (Лк. 10:37) неможливо виконати власними силами. Але стати ближніми одні для одних ми можемо завдяки «такій самій» любові, якою Отець любить нас через Свого Сина. Зосередження не на собі, а на інших походить від Бога. Милосердя не можна навчитися за зразком. Нас має проникнути милосердя Самого Бога. Його можна отримати серцем убогим і лагідним, і передавати іншим людям, адже Святий Дух сходить, коли ми стаємо ближніми будь-якої пораненої людини. Тоді ми є живими членами Христа Ісуса, «єдиного приятеля всіх людей» (пор. Ін. 11:11; Мф. 11:19; Лк. 7:34).
Автор: Жан Корбон
Усе по темі: 25 неділя після П’ятидесятниці