В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Люди завжди вірили в загробний світ, у життя після смерті. Люди завжди сподівалися на посмертне буття, бо, що б хто не говорив про нормальність вмирання, про природність життєвого циклу, який завершується смертю і небуттям, звичайна людина не може змиритися з власним небуттям, тому вона шукає пояснення страшної реальності смерті тіла, і думка про загробний світ, про посмертне буття зовсім не така вже фантастична, як це здається атеїстам. Таким чином, заперечувати Вічне Життя людини можна тільки від лютого страху перед реальністю цього іншого, доки що незбагненного життя або з корисливих мотивів і гріховної похоті: «Будемо їсти й пити, бо завтра помремо!» (1Кор. 15:32). Їсти, пити, веселитися, не думаючи про майбутнє, і таємно творити такі справи, про які «соромно і говорити» (Еф. 5:12), можна тільки розраховуючи на прийдешню безкарність небуття. Бо який запит з тих, кого немає?

Для нас, православних, знання про «життя майбутнього віку» не просто очевидне, воно наповнює сенсом тимчасове буття життя віку нинішнього, воно привносить вимір вічності до повсякденного життя. Усе в нашому існуванні, від купівлі чайника до вибору професії, навіть якщо ми не завжди пам’ятаємо про це, осяяне таємничим світлом Царства Божого. В усякому разі, так мало б бути, бо і добування хліба насущного, і створення сім’ї, і влаштування побуту набуває сенсу тільки тоді, коли здійснюється в ім’я чогось безсмертного, нетлінного, вічного. Будувати життя на землі, не думаючи про Небо, – значить, за словом євангельським, «будувати на піску» (див. Мф. 7:26).

Ворог нашого спасіння робить усе для того, щоб ми забули про Небо, забули про справжню мету свого існування, зосередившись на суто світських, практичних цілях. Він постійно вселяє нам думку про самоцінність і обмеженість нашого земного життя. Але, навіть підштовхуючи людину до безперестанної гонитви за земними насолодами, «батько неправди», як завжди, бреше, обіцяючи радість там, де немає нічого, окрім розпаду і смерті. Ця брехня почалася з того моменту, коли «древній змій» (Одкр. 12:9) пообіцяв прабатькам божественну гідність в обмін на зраду Бога. Вона триває і нині, коли знайомий голос захоплює душу християнина жалюгідними спокусами, про які ми читали в сьогоднішньому Євангелії: «Душе, багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись» (Лк. 12:19). Чи, якщо, скажімо, ніякого особливого добра ми за життя не нажили, спокусник бентежить душу грішника спокусливими помислами: «Встигнеш ще покаятися, порадій, поживи собі на втіху, час йде!»

Час дійсно йде. Апостол Павло нагадує нам про це сьогодні. «Дні лукаві» (Еф. 5:16), – каже він і закликає цінувати час. «Дні лукаві», і коли нам здається, що час ще є, голос Божий звучить і в нас у серці: «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе» (Лк. 12:20). Не варто думати, що Бог готовий покарати людину смертю тільки за те, що в неї «добре вродила нива» (Лк. 12:16). Без Божого благословення, без щедрої Божої допомоги, як ні старатиметься людина, жодна нива не вродить. Бог – Святий і не може однією рукою милувати, а другою – губити. Господь просто нагадує людині про те, що головне в її житті зовсім не нові комори і житниці, а чиста, свята і милосердна душа. Та сама душа, яка дорожче за все золото світу, усієї слави людської, бо яка «користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» (Мф. 16:26).

Щоб спасти свою безсмертну душу, лише було потрібно нерозумному багачу не потирати похітливо пухкі долоні, передчуваючи прийдешні задоволення, а подумати про те, що є поряд з ним люди, у яких «нива не вродила», які страждають від самотності і різноманітної життєвої скорботи.

Лише було потрібно нам, грішним, пам’ятати, що нічого з того багатства, яке накопичилося в нас за довге життя, на Небо ми із собою не візьмемо, бо все, чим ми володіємо, все одно залишиться на землі, все одно дістанеться людям. Бо усе залишається людям: і добре, і погане. Чи не краще вже зараз поступово навчитися тому, до чого закликав нас Христос, коли казав Своїм учням: «Здобувайте собі друзів з багатства неправедного, щоб вони, як станете вбогими, прийняли вас у вічні обителі» (Лк. 16:9). І рецепт спасіння простий, і сформулював його ще апостол Павло при прощальному побаченні з пресвітерами Ефеської церкви в Мелиті: «Треба підтримувати слабких і пам’ятати слово Господа Ісуса, бо Він сам сказав: “Блаженніше давати, ніж приймати”» (Діян. 20:35). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 26 неділя після П’ятидесятниці