Як нам «в Бога багатіти»

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Одним з найстрашніших, одним з найтяжчих переживань людини є переживання самотності, занедбаності, непотрібності нікому. Боязнь самотності – це як би боязнь самої смерті. Як смерть розлучає мою особу з моїм тілом, що стало за довге життя таким рідним, таким любимим, так і самотність розлучає людину з іншими людьми, як би розділяє людину і співтовариство людей. Недаремно з прадавніх часів найстрашнішою стратою було вигнання з рідного міста, оголошення “поза законом”.

Так, правда, людина не може весь час знаходитися серед інших людей. Для того, щоб не втратити себе, для того, щоб зберегти особу, кожному з нас просто необхідно хоч іноді залишатися наодинці із самим собою. Інші, не менш страшні тортури – це тортури натовпом, це ситуація, коли людина не може ні на хвилину залишитися на самоті. Хоча, звичайно, таке випробування пережити легше: достатньо просто закрити очі, достатньо просто відвернутися до стіни, достатньо просто почати молитися, і ти – знову самотній, хоч би і знаходився серед шумного натовпу людського.

Отже піти від людей не занадто складно. Набагато важче повернутися до людей. Повернутися так, щоб не почувати себе серед собі подібних, як на незаселеному острові. Колись у молодості мене приголомшила газетна стаття про одну бабцю з Англії. У той далекий час наші газети публікували подібного роду повідомлення під рубрикою: “Їх устої”. Устої були дійсно жахливі, бо в газеті розповідалося про те, як одна бабця кілька тижнів не виходила зі свого будинку, а коли сусіди все-таки спохопилися її і здогадалися зламати двері, вони знайшли її мертвою на ліжку, причому паперові шпалери на стіні біля ліжка були обірвані і, як потім виявилось, з’їдені бідною жінкою, бо не знайшлося нікого, хто б приніс їй їжі, і вона, бідна, померла з голоду.

Боюся, що так може статися не лише в Англії, боюся, що таке може статися і в нас. Адже справа не в тому, що “їх” устої жахливі, а наші – добрі. Нам набагато важливіше зрозуміти, чому людина залишається одна. Чому навколо неї часом така жахлива порожнеча?

Сьогоднішня притча про безумного багача допоможе нам відповісти на це непросте запитання. Раптова смерть часто наздоганяє того, хто, за словом Господнім, “не в Бога багатіє“. Що ж це означає: “багатіти в Бога”? Можливо, багатіти для Бога – це придбавати багатство для Нього? Але Бог не потребує жодного багатства, адже Він і так Володар світу; як каже Він Своєму пророку: “Світ увесь Мій і все, що є в ньому” (Пс. 49:12). Ні, “багатіти в Бога” означає щось принципово інше. “Багатіти в Бога” означає багатіти в славу Божу, тобто використовувати своє Богом дане багатство для прославляння Бога серед людей, а ще точніше – служити ближньому цим багатством і саме таким чином множити добро у світі, саме таким творінням добра навертати до Бога все нові і нові серця.

Давайте згадаємо притчу про таланти, які якийсь господар роздає своїм слугам. Ви пам’ятаєте: багато питається з того, кому багато дано. Таким чином зрозуміло, що дар Божий має бути примножений людиною. Той же, хто порушив це правило буде, за словом євангельським, кинутий “у пітьму непроглядну“, туди, де “плач і скрегіт зубі“.

“Пітьма непроглядна” – дуже глибокий, дуже місткий образ. Це, звичайно, і пекло, тобто, місце поза Божою благодаттю. Але також очевидно, що ця сама пітьма є ідеальним образом відокремленості, самотності.

Зрозуміло, що наше земне життя може дати нам переживання і райського блаженства, коли ми любимо, тобто жертвуємо собою, і пекельних мук, коли ми ненавидимо ближнього, коли, будь то в злості чи в достатку процвітання, відокремлюємося від нього стіною. Нерозумний багач із сьогоднішньої притчі, отримавши від Бога певний дар, не поширює цей дар далі, на ближніх своїх, але, замкнувшись у самому собі, похітливо бурмоче: “Їси, пий, веселися!” Не знає бідолаха, що радість – тільки тоді радість, коли її хтось з тобою розділяє.

Іншими словами, самотність – завжди наслідок самоізоляції. Той, хто збирає скарби для себе, насправді безперервно грабує себе самого. Той, хто роздає дані йому Богом скарби, жертвує своїм часом, своїми силами, навіть своїми грошима – “в Бога багатіє”, оскільки замість втраченого багатства отримує від Бога і людей те, чого не купиш ніякими грошима, – любов, відданість, співчуття.

Якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плодів. Хто любить душу свою, погубить її, а хто ненавидить душу свою у світі цьому, збереже її в життя вічне ” (Ін. 12:24:25). Також і людина: якщо вона помре для себе, якщо забуде про свої інтереси і права, про вигоди і багатство, то не перебуватиме в “пітьмі непроглядній” самотності і туги жодного з днів свого життя, а буде разом з людьми, разом з Богом. Але якщо спаде їй на думку безумна ідея “їсти, пити і веселитися”, рішуче забувши про ближніх і далеких, тоді рано чи пізно долею її стане “плач і скрегіт зубів” самотнього і нікчемного життя. Тоді забереться душа її, бо ні користі, ні радості, ні розради не принесла вона нікому на світі. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 26 неділя після П’ятидесятниці