Знову настає Стрітення. Свято зустрічі людини з Богом – спільне, для всіх, і в той же час максимально особисте. Особисте – для того, хто сам цю зустріч пережив, чиє життя після неї змінилося, стало принципово іншим. Особисте для тих, хто її завжди пам’ятає. І для тих, хто про неї забув.
Якою різною ця зустріч може бути! Праведний Симеон знав заздалегідь, що вона обов’язково станеться, жив її очікуванням, відчуттям наперед, сама смерть не владна була тут: зустріч повинна була статися, як відкрив йому Дух Святий раніше неї. І вона сталася, що вражає та приголомшує кожного, хто тільки вглядиться уважно в неї як у подію. Старець зустрічає Ветхого днями, приймає на руки Того, Хто Сам тримає весь всесвіт Своєю всесильною правицею, іменує Його, Немовляти, Владикою.
Але більш вражаюче за все, мабуть, одне: миттєвість пізнавання. Пізнавання, звичайно, не очима, що хоч і бачили вони спасіння, приготоване “перед лицем усіх народів”, пізнавання в першу чергу серцем. Ні коливання, ні сумнівів – нічого!
Різною може бути зустріч. Але ця не повториться. І не лише тому, що вона і повинна була залишитися у своєму роді єдиною, унікальною, не переживанням окремо взятої людини, а фактом Священної історії. Вона не повториться і тому, що наші, “звичайні” людські зустрічі з Богом зовсім інші, при всій уявній схожості принципово відрізняються від неї.
Передусім – тим, що немає в них цього – миттєвого пізнавання. Здається: от, увійшов Господь у твоє життя, нестримно, могутньо або, навпаки, тихо, як “віяння тихого вітру” (3Цар.19:12), і душа прийняла, пізнала Його. Здається. А на ділі? Каже Він Сам: “Ось, стою при дверях і стукаю” (Одкр. 3:20). При дверях серця нашого. Як довго? Іноді роки, десятиліття, іноді ціле життя – невпинно, день за днем. І іноді – до самого кінця безрезультатно.
Ми зазвичай згадуємо про ці слова Одкровення, коли мова заходить про інших людей, іноді про тих, хто нам дорогий, кого ми любимо і хто ніяк не відчинить Йому, Упокореному і Всемогутньому Мандрівникові. Згадуємо і тоді, коли взагалі дивуємося з людської невіри, здатності не помічати і не відчувати очевидного. Але рідше, ніж слідувало би, відносимо їх особисто до себе.
Адже і біля наших дверей не день і не два провів Господь, і ми відчинили Йому далеко не відразу. Хіба є з нас хтось, хто не пройшов шляхом помилок, поки не вступив на єдиний вірний шлях? Діти з благочестивих, віруючих сімей? А що діти? Віра їх батьків далеко не відразу і не завжди стає їх вірою. І вони повинні зустрітися.
Чому не чують і не дізнаються Бога інші люди? Це важливо зрозуміти. Але чому не чули Його ми, а якщо чули, то чому не впускали у своє серце і у своє життя – от, що важливіше набагато. І не лише тому, що потрібно заднім числом розібратися в собі, усе по поличках розкласти, щоб ясність наступила. Ми ж і сьогодні можемо… не чути. І сьогодні можемо не відчиняти.
Адже зустріч не є неодмінною запорукою повсякчасного со-буття. Хіба нам це не знайоме? Люди зустрічаються, сходяться так близько, що водою не розлити, одними почуттями живуть, одним повітрям дихають. А потім розходяться, бо змінилося, порушилося щось в їх стосунках, а точніше – у них самих.
Господь не може змінитися, Він завжди Любов. Змінитися і зрадити можемо ми, і дуже часто змінюємося і зраджуємо Йому. І, чуючи, вважаємо за краще не чути, і, бачачи, не бачити, бо так спокійніше, так легше, зручніше робити, говорити, думати те, що угодне нам і про що наша совість твердить, що це невгодне Йому. І так душа звикає іноді жити: Господь поруч, а вона від Нього далеко. І остигає, і спустошується, і втрачає пам’ять про Нього.
А потім. Потім раптом знову відбувається зустріч. Виявляється, вона може бути не одна. На що схожа вона? На те, що з апостолом Петром сталося, коли після всіх пророцтв Христа про триразове зречення, тричі і відрікся, і спів півня почув, і погляд Христовий зустрів. Погляд, що проникає до останньої глибини серця. І вийшов геть і плакав гірко.
Саме це – погляд Христовий. Не гнівний, не який засуджує, а безмежно лагідний, який милує та жаліє. До першого душа готова, вона підсвідомо цього чекає, а до другого – ні. Через те так вражає він її.
І примушує спочатку згадати – перше кохання, першу зустріч, а потім опам’ятатися: “Та як же можу я жити так після того, як все це було?! Як же я можу”. Так – це не обов’язково в тяжких гріхах, вадах і злочинах загрузнути, а просто – не так, як потрібно жити з Богом: усім серцем Його приймаючи і все серце Йому віддаючи.
По-різному і така зустріч відбувається, по-різному і вона переживається, по-різному і після неї йде далі своїм шляхом людина.
Але слава Богу, слава милості Його, що Він знову і знову Сам виходить назустріч нам, знову і знову дає можливість повернутися до Нього і все почати спочатку. До тих самих пір дає, поки не прийде і наша черга видихнути: “Нині відпускаєш…“, поки не відбудеться те, кінцеве і разом нескінченне Стрітення…
Автор: ігумен Нектарій (Морозов)
Усе по темі: Стрітення Господнє