Багато званих, та мало обраних

Весільний бенкет, Паоло Веронезе

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

З раннього дитинства, з давніх часів живе в нас у душі тверда упевненість, що в Царство Боже, у рай, у Життя Вічне нас можуть не пустити. І швидше за все не пустять, хіба тільки по жалості, по поблажливості дозволять влаштуватися з краєчка. Нам усе здається, навіть коли ми стаємо цілком зрілими людьми, що Царством Божим, радісною вечерею Господньою, нагороджує людину Творець світу за добру вдачу і бездоганну поведінку. А оскільки кожен з нас хоч у глибині душі та знає про всі свої гріхи і недосконалість, то зрозуміло, звідки береться в нас невпевненість у власному спасінні: як же пустять нас туди, на Шлюб Агнця, нас, у яких немає “шлюбного одягу”?

Проте те, що ми почули в церкві сьогодні, – євангельська притча про вечерю, на яку Господь збирає найближчих, найдорожчих Своїх гостей, щоб вони, звані, “увійшли до радості Господа свого”, – усі наші уявлення про Вічне Життя перевертає з ніг на голову. Виявляється, нас кличуть у рай, а ми – чинимо опір. Виявляється, Бог просить кожного з нас ушанувати Його, прийняти Його запрошення, зробити, кажучи мовою людською, Йому честь, а ми… всі як один – відмовляємося! Нам не до того! День за днем ми знаходимо заняття для свого розуму, знаходимо їжу для очей, ублажаємо наш слух – одним словом, робимо усе, аби не залишитися наодинці із самими собою, аби не почути дзвінку тишу і порожнечу у своїй душі! І так завжди. Сьогодні – багато роботи, завтра – друг приїхав погостювати, післязавтра – не зміг відірватися від телевізора, бо показували, які неподобства творяться у цьому безбожному світі, третього дня… Господи, та хіба мало що може статися! Та хіба мало справ у дорослої людини, обтяженої сімейними, виробничими і громадськими обов’язками!

Люди, які упевнено називають себе християнами, так же упевнено кажуть: “Чекайте-но, коли ж нам у церкву ходити, у нас і робота, і сім’я…” І ми, православні, часто мало чим відрізняємося від них. Хіба можемо ми сказати про себе, що душа наша затужила по Богові? Якщо ми прислухаємося до того, що насправді здійснюється в нашій свідомості, які думки там з’являються, які мелодії звучать, які картини виникають, – який безладний шум ми почуємо, яке мигтіння образів, осіб, подій, нескінченних нав’язливих спогадів. І – ні слова про Бога, ні думки про молитву, ні звуку про Царство Небесне!

Зрозуміло, настає вечір, і ми, нескінченно зволікаючи цей момент, все ж відкриваємо Євангеліє або молитвослов, намагаємося направити всю свою увагу в слова, сповнені благодаті Духа Святого, але і тут шум і гармидер світу цього не дозволяють нам хоч на півгодини зосередитися, хоч декілька хвилин побути з Богом. І відбарабанив звичний текст, так же звично думаючи про своє, ми провалюємося в сон. І сон наш наповнений такою ж метушнею, такими ж фантастичними мріями.

Коли людина закохана, вона засинає і прокидається з думкою про предмет своєї любові. Думка про кохану людину наздоганяє її постійно, зігріваючи душу і веселячи серце. Так, здавалося б, мало бути і з нами, християнами, коли ми думаємо про Бога. Так, так мало бути, але це не так. Незрозуміло, чому ми такі впевнені, що в той момент, коли нам треба буде зробити останній вибір між метушнею, дрібницями і пристрастями повсякденного життя і – Царством Божим, ми неодмінно виберемо Царство.

Усі ви знаєте оповідання про ходіння преподобної Феодори по митарствах. Біси на кожному з митарств катували преподобну, вимагаючи в неї відповідь за всі гріхи, колись скоєні нею. І ми думаємо, що коли і наша душа проходитиме через ці митарства, нас теж, як Феодору, докорятимуть за наші гріхи, викриватимуть у них. Але чому б не уявити собі, що там нас спокушатимуть тим, чого завжди бажала душа наша? А якщо так, то як же нам встояти перед цими живописними і солодкими спокусами, коли ми не навчилися протистояти їм тут, у цьому житті, на грішній землі?

Якщо тут і зараз нам не вдасться відмовитися від спокуси насолодитися придбаним майном, якщо сьогодні, поки ми живі, ми не зуміємо нехтувати нашими “важливими” земними справами, якщо чуттєві задоволення і пристрасті цього життя ми легко віддамо перевазі над усім іншим, тоді, швидше за все, і на митарствах, на випробуваннях нашої волі, ми зробимо те ж саме – оберемо землю, волів і шлюбні втіхи. Ми залишимося з тим, що тлінне, і відмовимося від того, що вічне. Відмовимося від Царства Божого, від Вічного Життя, від радісної трапези Господньої.

І от, покликані в Таїнстві святого Хрещення на вічне блаженство з Господом, ми в реальному своєму житті відмовляємося від нього. Відмовляємося самі, за власною волею, ніким не змушені. “Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені” – звертається до нас Господь. А нам не до Нього: у нас земля, у нас воли, у нас – обійми коханих. От чому так сумно звучить сьогодні голос Божий: “Багато званих, та мало обраних“. Амінь

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 28 неділя після П’ятидесятниці