В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Колись ми були молоді, сильні і повні надій. Колись життя уявлялося нам нескінченним шляхом, наповненим перемогами і задоволеннями. Колись ми всі, майже як апостол Петро, відважно зробили крок за борт корабля, готові з нальоту перемогти житейську бурю. Майже як апостол – бо він, старий рибалка, рвався назустріч Господу, а ми – в обійми принадного життя, сповненого, як нам тоді здавалося, радістю і насолодами. Тобто він – до Бога, а ми – до пристрастей.
От цікаве: чи чули ми тоді, у далекій юності, серед молодецького крику, серед солодкого шепоту пристрастей, що звучали в нашій душі, чи чули ми тихий голос Божий, який звав, який закликав нас? Напевно, не чули: де почути, коли в душі такий гамір! А навіть якщо і чули, навіть якщо і докоряла нам совість, якщо вільний або мимовільний гріх все-таки відгукувався болем у нескам’янілій душі, хіба не тягнув нас до себе такий яскравий, такий, як здавався нам тоді, значний, такий принадний бенкет життя? Звичайно, тягнув, та так, що не страх, ні совість, ні розум не могли нас зупинити.
Ні, не варто утішати себе міркуваннями, що євангельська притча про званих на бенкет звернена лише до сучасників Спасителя, лише до самовдоволених фарисеїв. Господь – і наш сучасник теж, бо смерть і воскресіння Його дієві і реальні у всі часи, а Слово Боже однаково звернене і до тих, чиї кістки давно зітліли, і до нас, які нині живуть, бо як вони відреклися колись від свого покликання, віддавши перевагу земному царству, так і ми в дні нашої легковажної юності мало подумували про вічне, усі свої сподівання спрямувавши до тлінних пристрастей і похоті віку цього.
Мабуть, уся мудрість зрілості тільки в тому і полягає, що до кінця життя стає очевидною марність спроб тішитися володінням землею, купівлею нових волів або любовними обіймами, бо земля рано чи пізно заросте чортополохом, кості сильних і прекрасних тварин зітліють і перетворяться на прах, а близькі і друзі смертю заберуться! Бог знає це ще до того, як ми на власному досвіді переконаємося в цій сумній істині. Бог знає це і тому каже нам: “Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас” (Мф. 11:28). Бог знає, як холодно і голодно, як самотньо і безпросвітно живеться в цьому житті Адаму, вигнаному з Раю. Бог знає це і кличе нас на бенкет, приготований нам “від створення світу” (Мф. 25:34).
Бог кличе нас, але… нам не до Нього, бо стільки цікавого для нас з’являється в житті, а коли опам’ятаємося – вже пізно! Ось саме тоді, сумовиті, ми і приходимо в храм на уготовану нам вечерю Господню, приходимо, вже розтративши молодість і здоров’я, із зачерствілою душею і совістю, готовою на будь-які компроміси, приносячи Богові в жертву замість чистого і безневинного серця скорботу і сміття життєвого погрому.
Це, звичайно, жахливо, бо не можна приносити в жертву Богові те, що для нас самих вже не являє жодної цінності, не можна приносити Богові в жертву те, що зруйноване і зім’яте. Але, як мовиться, чим багаті… А багаті ми гірким досвідом. Ми знаємо не з чуток, що буває з тими, хто купив землю і пішов подивитися її, замість того щоб бути разом зі своїм Богом, бо ми саме так вчинили, коли тільки починали свій життєвий шлях. І земля, за обіцянкою Божою, принесла нам “терня й осот“. Ми тепер знаємо, що станеться з тими, хто, захоплений життєвими піклуваннями, забув, що не те що вола, але навіть мишеня він не зможе забрати із собою у вічність, бо “плоть і кров успадкувати Царства Божого не можуть” (1Кор. 15:50). І доля людини, яка приліпилася до “волів”, – сумна! Так, ми занадто добре розуміємо тепер, як небезпечно догоджати плоті і жити заради чуттєвих задоволень, бо немає, мабуть, гіршого рабства на землі, ніж рабство власному тілу.
Ми знаємо все це. І ми розуміємо що той, хто пішов “оглянути землю” все одно рано чи пізно повернеться до свого Бога, тільки шлях назад буде для нього стократ довшим і сумнішим. І ще питання, чи дійде він, чи встигне. Тому так важливо для всіх нас: для літніх і молодих, для юних і старих – пам’ятати, що ставити над самим собою експерименти – небезпечно! Що Бог може і не повторити запрошення на вечерю любові, що варто нам забаритися, вибираючи і розраховуючи, з ким ми – з Ним, нашим Спасителем, або зі своїми волами, як раптом місце наше у бенкетному залі виявиться зайнятим тими, хто зовсім не був гіднішим за нас, а просто сів секундою раніше.
От чому так важливо з юних років вслухуватися в тихий голос Божий, який завжди звучить у нас у душі. Вслухуватися, виділяючи цей заклик серед нав’язливих шумів дня, серед шепотів пристрастей, серед бурчання користі і висків злості. Багато голосів звучать у нашій душі, пошкодженій гріхом. Аби лише нам розчути серед них головний: “Ідіть, бо все вже готове” (Лк. 14:17). Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 28 неділя після П’ятидесятниці