В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Важко нам прийняти докір у невдячності Богові, докір, який прозвучав у сьогоднішньому Євангелії. Хіба не ми з вами ходимо в храм Божий, хіба не нашими руками ставляться свічки, хіба не наші вуста вимовляють величні слова молитовних співів і гімнів? І хіба, нарешті, самі храми на землі нашій чи не тому стоять, що на наші пожертвування, на наші гроші, зароблені трудом і потом, їх будують і утримують?
Якщо все це правда, тоді навіщо Господь сьогодні нагадує нам про невдячність? Бо ця розповідь про десять прокажених – передусім розповідь про невдячність близьких, своїх Богові людей. Десять хворих на страшну хворобу людей очистилися від неї, але лише один з них, язичник, тобто ворог істинної віри, повернувся до Христа, щоб віддати славу Богові. А дев’ятеро вірних дітей Божих пішли, забувши від радості все на світі…
Яке ж відношення до нас, сучасних православних, має ця розповідь євангельська? Адже ми регулярно ходимо в церкву не для того, щоб постояти там, погрітися, подивитися на людей, показати себе. Ми ходимо в храм Божий молитися. І проте, при всьому нашому молитовному налаштуванні, при всій нашій церковності, це саме до нас, православних церковних християн, адресований докір у невдячності. Це саме нас, що моляться за літургією, а не тільки присутніх на ній, нас, що регулярно сповідаються і причащаються, Господь докоряє в цьому страшному гріху.
Наше ставлення до Бога і Церкви іноді вражає своїм дивовижним користолюбством. Адже ми насправді молимося тільки про те, щоб Бог влаштував наше життя тут, на землі найкращим чином. Самі собі ми майже не віддаємо звіту в тому, що найбільше в житті нам хочеться спокою, багатства і вічних земних насолод. Коли ж усього цього з якихось причин немає, ми переконані, що настали нещасні дні, що ми обділені Богом найнеобхіднішим. Якщо ми здорові, то – бідні, якщо багаті – то всі нас ненавидять. Літо на дворі – чому так мало? Чи зима за вікном – знову недобре, дуже вже холодна. Так і протікає наше життя в потоці скарг, нерозумінь і нескінченних дріб’язкових прохань до Бога.
Невже ми не пам’ятаємо, що головне наше життя – попереду, далі, там, за порогом смерті, у Царстві Небесному? Ні, нам не Небо потрібне, а вдосконалена, з усіма зручностями земля. Не вічне Життя нам важливе з ангелами і всіма святими, а добра і тепла компанія старих знайомців, до яких ми звикли знову-таки на землі. Усе наше теперішнє життя є підготовкою до майбутнього Вічного Життя, але нам діла немає до майбутнього, нам у цьому здоров’я подавай. Тут і зараз. А коли ми думаємо про Небо, намагаючись своїм приземленим розумом уявити собі, як усе там буде, то нічого окрім абсолютного здоров’я і абсолютного неробства ми і уявити собі не можемо.
В порівнянні з вічністю тривалість нашого земного існування – величина нікчемна, а ми сприймаємо її як найважливіший, найголовніший час. Ну, яка, питається, різниця, процвітаємо ми або тужимо в цей малий відрізок часу, коли попереду – вічне блаженство? Врешті-решт і “жінка, коли родить, терпить скорботу, бо прийшла година її; коли ж породила дитя, вже не пам’ятає скорботи від радости, тому що народилася людина на світ“. (Ін. 16:21) Так і ми в цьому скорботному світі терпимо скорботу, і в цій скорботі народжується Царство Небесне, яке, за словом Спасителя, “всередині нас”.
Так з моменту народження і до самої смерті ми тільки і робимо, що влаштовуємося зручніше, неначе в цьому житті нам жити вічно. А коли обставини життєві складаються не так сприятливо, коли обступає нас скорбота, тут ми і ремствуємо на Бога, тут ми і волаємо: “За що? Чому мені? Чим я гірший за інших?”
Чи може людина, яка шукає копійки в придорожньому пилу, побачити, яке чудове небо в неї над головою? Чи спаде їй думка подякувати Творцю за це прекрасне небо? Ні, вона, подібно до дев’яти прокажених, знайде свої монети і втече, не пам’ятаючи себе від щастя! Ми не дякуємо Богові за все в нашому житті, і за погане, і за добре, – тільки тому, що не бачимо далі за власного носа. Ми всі грішимо невдячністю, бо надзвичайно прив’язані тілом своїм, пристрастями своїми до землі. Якби ми тільки поставили собі завдання все своє земне життя присвятити підготовці до життя небесного, якби не прив’язувалися так, усією душею, усім серцем, до того, чому належить зникнути, пропасти, розчинитися в небутті, тоді, звичайно, не забували б ми дякувати Господу нашому за все, тоді, звичайно, припадали б ми до милосердного Бога нашого з радісним почуттям повноти життя і тоді неодмінно почули б голос Спасителя нашого: “Встань, іди; віра твоя спасла тебе!” Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 29 неділя після П’ятидесятниці