Проказа душі

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Якщо бути чесним перед самим собою, доведеться визнати, що найнеприємніше – чути гірку правду про наші гріхи з вуст таких же, як ми самі, грішників. Перше і найгостріше бажання, що виникає в таких випадках, сказати своєму викривачеві щось таке ж гірке і колюче: нехай знає, що він такий самий! От ми і кажемо! Близьким, сусідам, колегам – кому завгодно, аби лише звинувачення, кинуте нам, не виявилося без відповіді, аби лише останнє слово в цій перестрілці залишилося за нами. Ну, просто, якась гра у волейбол, де головне – відбити супротивникові спрямований до тебе м’яч.

І потрібно визнати, що в цьому азартному змаганні нас захоплює не стільки бажання неодмінно уразити свого партнера по грі, скільки можливість у черговий раз довести собі, що сам я на тлі загальної гріховності виглядаю цілком респектабельно. Так, я грішник, але хіба ти, який пристрасно мене звинувачує, кращий? Варто тільки сказати своєму обвинувачеві «сам дурень», як власні наші розумові здібності зростають прямо на очах. Чи потрібно говорити, що такий самозахист насправді є саморуйнуванням, що відшукуванням гріховних виразок на тілі свого ближнього власні болячки не вилікуєш, що, нарешті, ті, які виправдовують себе таким от нехитрим чином «вже мають нагороду свою» (Мф. 6:2) і тому важко їм сподіватися на виправдання у вічності? І справді, спробуй зупинися в цій перестрілці, спробуй схилити упокорено голову і згадати хоч би слова Христові: «А Я кажу вам не противитися злу. Але якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу» (Мф. 5:39). Куди там! Нещастя наше в тому і полягає, що саме в той момент, коли нам понад усе потрібні тверезість і увага до своєї душі, біс підсовує нам щось украй спокусливе: пекучу образу, лютий гнів або якесь особливо нав’язливе хтиве мріяння – усе що завгодно, аби лише не дати людині, подібно до блудного сина з відомої притчі, «опам’ятатися» (див. Лк. 15:17) і згадати, що її життєве завдання – не війна з ближніми, а боротьба із самим собою.

Ця хвороба душі, це всепожираюче самозвеличення схоже на проказу, яка теж вражає усю людину, спочатку таємно, непомітно, а потім все лютіше, все агресивніше руйнуючи її тіло. І так само як можна допомогти хворому, нехай не до кінця вилікувавши хворобу, але принаймні зменшивши, полегшивши його страждання, так само можна допомогти і тому, хто в азарті самовиправдання все глибше і глибше в’язне в болоті пристрастей. Допомогти – можна, але треба, щоб і хворий, і грішник усвідомили головне: вони – хворі, вони – грішні, вони потребують допомоги в Того, Хто один тільки і може допомогти, – у Спасителеві.

Євангельська розповідь про десять прокажених якраз і починається з того, що всі десятеро нещасних усвідомлюють свою хворобу, свою неміч, своє вигнання. Вони розуміють, що потребують допомоги, бо їх проказа – річ очевидна, її не приховаєш, не зафарбуєш косметикою, не замаскуєш благочестивим виразом обличчя. У цьому сенсі гордість – проказа душі – набагато підступніша саме тому, що не так помітна. Врешті-решт, і ворогові своєму, і ненависному суперникові можна посміхнутися ласкаво і побажати доброго ранку так, що він і не виявить твого істинного до нього ставлення. Не виявить і житиме без скорбот і радісно, як і раніше, а твою душу, отруєну злістю, як і раніше люто терзатиме ця невблаганна проказа душі.

Як позбутися такої напасті? Як навчитися жити так, щоб «хвалу і наклеп» сприймати «байдуже», тобто спокійно і безтрепетно? По-перше – почати з того, з чого, власне, і почали десять прокажених із сьогоднішнього Євангелія: зрозуміти, що хворий, і звернутися за зціленням до Христа Спасителя. Це, проте, тільки перший крок. За ним неминуче має бути другій: кожному, хто хоче отримати зцілення необхідно бути готовим виконати те, що повеліває йому Господь. При цьому потрібно пам’ятати, що ліки можуть виявитися набагато більш гіркими, ніж те, що запропонував Ісус нещасним знедоленим: «Підіть покажіться священикам» (Лк. 17:14).

Усі існуючі рецепти зцілень нам давно і добре відомі. Ми знаємо, що треба робити, «щоб життя вічне успадкувати» (Мк. 10:17). Ми знаємо, що треба залишити, коли осмілюєшся відправитися услід за Христом. А сьогодні ми дізналися, що Господь Милосердний не лише «справи приймає, але і намір вітає», бо не встигли ще нещасні хворі дійти до тих, кого їм вказав Христос, як очистилися від прокази. Виявляється, достатньо іноді просто зважитися на щось, просто відправитися в дорогу, щоб відразу, негайно досягти мети. Чи не виходить з цього, що наша неуспішність у боротьбі з гріхами виникає від відсутності рішучості, від ледачої повільності, від того, що ми настільки зжилися, зрослися з ними, що вже не в змозі повірити в диво власного зцілення? Через наше маловір’я іноді нам здається, що Богові з Його вселенським масштабом немає діла до маленької, нещасної людини. Виявляється, є! Тому Бог і стає слабким немовлям, тому і помирає на Хресті, тому і зціляє зачумлених проказою, тому і стукається в серце кожної людини – з надією на віру, любов і вдячність. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 29 неділя після П’ятидесятниці