В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
В античному міфі про прекрасного юнака Нарциса розповідається про те, як одного разу він побачив відображення свого обличчя в прозорій нерухомій воді озера. Краса власного обличчя так уразила Нарциса, що він закохався у своє віддзеркалення і, забувши про сон і їжу, залишався дні і ночі на березі, милуючись собою. Кінець цієї історії, як ви розумієте, жахливий: нещасний просто помер від туги.
Міф цей виник у незапам’ятні часи, задовго до того, як сталася зустріч Господа нашого з начальником юдейським, описана в сьогоднішньому Євангелії. Гріхопадіння перекрутило людську природу ще на зорі історії, і людина, за словом Афанасія Великого, впала в саможадання, віддаючи перевагу власному спогляданню над божественним. Якщо Божественна Премудрість повеліває кожному полюбити ближнього «як самого себе» (Мф. 19:19), то грішна людина, що відпала від Бога, стала сама для себе еталоном краси і праведності, бо, як видно, любов до самого себе і є вища міра любові в людині, пошкодженій гріхом.
Саможадання, про яке каже святий Афанасій Великий, примушує людину не лише, уподібнившись бідолашному героєві античного міфу, нескінченно крутитися перед дзеркалом або прикрашати себе різним дивовижним одягом, але і спонукає її докладати чималих зусиль для того, щоб прикрасити «обличчя» власної душі, переконати і себе, і оточення в особистій праведності. Така операція вимагає насильства над совістю, яка для того і дана людині, щоб вона не забула ненароком, що створена за образом і подобою Божими і в нинішньому своєму положенні від цього сяючого красою Образу нескінченно далека.
Совість – річ украй незручна, неспокійна і дискомфортна, на кшталт цвяха в підошві. Тому людина, яка прагне до душевного комфорту, весь час намагається її обдурити, примушує замовкнути дратівливі докори сумління. Саме для цього начальник юдейський намагається запевнити Христа в тому, що всі заповіді Закону він «зберіг від юности» (Лк. 18:21). Саме для цього кожен з нас під час сповіді, у тяжкий і некомфортний «момент істини», несвідомо, а іноді і свідомо намагається відвести розмову від головного, від розповіді про власні гріховні виразки і «перекласти провину» на ближнього свого. Дуже вже хочеться виглядати симпатичнішим!
Якби тяжко хвора людина, потрапивши на прийом до лікаря, з якихось причин почала запевняти лікаря в тому, що в неї нічого не болить, усі органи її тіла працюють справно, а справжні проблеми із здоров’ям – у сусіда з третього поверху, лікар, звичайно, дуже здивувався б такій турботі про ближнього, проте допомогти самому хворому просто не зміг. Так само жоден священик не зможе допомогти тому, хто кається, якщо останній розповідатиме на сповіді про витівки своїх ближніх.
Господь-серцевідець знає «помисли багатьох сердець» (Лк. 2:35). Йому відкрите не лише лукаве серце юдейського начальника, але і душа кожного з нас. Відомо Йому і те, що навіть у тому випадку, коли ми щиро розкаюємося у своїх гріхах, наша розбещена гріхом душа може милуватися самим цим покаянням, примудряючись загордитися самою глибиною нашого падіння: «Я, Господи, гірший за всіх!» По правді кажучи, така негативна самооцінка анітрохи не краще за самооцінку позитивну: «Усе це я зберіг від юности моєї» (Лк. 18:21). Та хіба для того ми приходимо на сповідь, ставши перед всевидющим оком Божим, щоб милуватися своїми достоїнствами чи недоліками? Хіба в тому полягає завдання нашого життя, щоб самим собі ставити позитивні або негативні відмітки з поведінки? Чи не краще почекати Страшного суду?
Дзеркало, в яке в таїнстві покаяння заглядає наша душа, не для того поставлене Церквою, щоб ми, подібно до Нарциса, милувалися собою. Та і сама Церква не просто місце сентиментальних зітхань про тлінність усього сущого. Услід за героєм одного відомого роману, що якось сказав: «Природа не храм, а майстерня, і людина в ній – працівник!» – хочеться сказати: храм – не будуар, де розслаблено дрімає самозакохана душа, а майстерня, де «у поті лиця» (Бут. 3:19) свого християни, за словом апостола Павла, намагаються вирости «до міри зростання в нас повноти Христової» (Еф. 4:13).
Бог може допомогти нам, якщо ми насправді хочемо понести усю тяготу цього труда зростання. Бог допомагатиме нам, якщо ми наважимося здійснювати зусилля покутної праці. Як і у випадку з юдейським начальником, Бог допомагатиме нам, не зменшуючи, а збільшуючи духовне навантаження. І якщо ми шукаємо в Церкві розради, то повинні ясно усвідомлювати, що розрада ця подаватиметься нам таким саме чином: «Все, що маєш, продай і роздай убогим, і матимеш скарб на небесах, і йди слідом за Мною» (Лк. 18:22). І зовсім не очевидно, чи захочемо ми такої розради, чи захочемо ми рухатися напрямком від багатства до убогості, від самомилування до самоосуду. Проте від нашої відповіді на це питання прямо залежить, де ми опинимося після Страшного суду: на землі або все-таки на Небі. Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 30 неділя після П’ятидесятниці