У розмові про місію серед молоді мені хотілося б запропонувати свою суб’єктивну відповідь на одне питання, яке зовсім нещодавно довелося почути: «Двадцять років працюють при наших храмах недільні школи – так чому ж у храмах так мало молоді?»

Передбачаю заперечення: та ні, у храмах молоді повно, от, приміром, у нашому. Але це питання задавав із заклопотаністю один з єпархіальних архієреїв, що провів усі ці роки на своїй кафедрі, і звертав він його до молодих людей, які якраз приходять у храм і хочуть приводити туди друзів. Думаю, він знав, про що казав.

На тій зустрічі йшлося про те, як можна покращити роботу цих самих недільних шкіл, які ще існують форми роботи з молоддю, але от що спало мені на думку після певного роздуму. Усі ці заходи – тактичні. Щось завжди можна покращити або треба виправити, але найідеальніша недільна школа, наймодерновіша молодіжна група не переламають ситуації в цілому. Настає час не тактичних заходів, а стратегічних рішень.

Я маю на увазі, що нинішня система недільних шкіл і молодіжних груп орієнтована на те, щоб привернути молодь до парафіяльного життя, яке в нас склалося, і ввести їх у це життя. І ті молоді люди, які готові в нього ввійти, вже зробили це чи неодмінно зроблять, закінчивши недільну школу. Просто їх… не так вже і багато в процентному відношенні. А нинішнє життя стандартної парафії – не єдина можлива в православній традиції.

Ця модель парафіяльного життя склалася в основному в радянські роки, коли церква не жила повноцінним життям, а швидше виживала, пристосовуючись до жахливого тиску з боку атеїстичної держави. Його основною метою було не пустити в храми молодих, освічених, діяльних християн – ідеальним (в уявленні комуністів) парафіянином була безграмотна і залякана бабуся.

І атеїстична держава досить багато зробила для того, щоб наблизити ситуацію до свого ідеалу. Навіть за разове відвідування храму на Пасху чи за хрещення дитини можна було вилетіти з партії, з комсомолу, з престижної роботи чи з університету, назавжди застрягти в положенні «двірників і сторожів»… а бабусі-пенсіонерки – ну що з них узяти? Пенсію все одно не віднімуть «за релігію». І на фотографіях радянських часів ми бачимо натовп вірних, де з десяти осіб дев’ять – бабусі в хусточках.

Вони йшли у світ інший, а на їх місце заступали нові: жінки, що вийшли на пенсію, оплакували минулі гріхи, готувалися до безболісної і мирної кончини. Проявляти активність їм все одно не давали.

Адже, з іншого боку, як це виявилося зручним! Молодь вічно чогось шукає, бунтує, ставить неприємні питання, ставить під сумнів авторитети, одягається спокусливо! Нехай вони скоріше постаріють, або хоч би прикинуться старими: безмовними, покірними, у чорних балахонах до підлоги, з вічним «як благословите» на вустах. Так починалося входження до церкви багатьох молодих, що прийшли в храми у восьмидесято-дев’яності. У багатьох на тому все і закінчилося.

Не було ні недільних шкіл, ні молодіжних груп, ні навіть просто книг – Євангеліє і то багато хто переписував від руки, щоб мати свій екземпляр, не кажучи вже про молитвословів. І так навіть студенти університету опинялися в положенні безграмотних, які про основи віри дізнаються з вуст батюшки (а йому ніколи, у нього після служби треби, та і не варто йому говорити з парафіянами, не то донесуть), а ще частіше – з вуст свічниці, бабусі в хусточці. Низький вам уклін, дорогі бабусі, що вистояли, донесли до нас цю віру. Але ви пробачте нас і зрозумійте, що нам хотілося не просто повторити вашу долю – хотілося знайти свою.

І як іноді хотілося бунтувати! Не забуду сцену в одному із сільських храмів середини дев’яностих років. Входить у храм дівчина років двадцяти, у самому соку: міні-спідниця, топік, і – бандана на голові. Знає, що належить голову покривати! І бабусі шоковані, а сказати нічого не вирішуються: це з міста дочка настоятеля приїхала. А найбільше шокований сам батько.

Вона, по суті, кричала: я – не така, як ви! Це так природно в двадцять років.

Що можна на цей крик відповісти? Ні, ну про пристойний одяг – усе зрозуміло. Але це на поверхні. А в іншому? Слід було її умовити стати скоріше бабусею, вписатися в ту модель, яка вже склалася, яку ніхто заради неї не мінятиме?

Так, багато хто намагається вписатися – бо хочуть йти за Христом, бо приймають Євангеліє і бажають бути в Церкві. Але потім настає зазвичай момент кризи: хлопець або дівчина бачать, що перекроїти себе за заданим зразком не дуже виходить і не дуже насправді і треба, що Євангеліє – зовсім не про це. І разом з чужою личиною скидають і натільний хрест.

Чи, залишивши храмове богослужіння осторонь, починають «проявляти» активність на площах: усі ці пікети, усі бійки з «нечестивцями», кінець кінцем, не що інше, як спроба бути молодим, діяльним християнином, який знаходиться в пошуку. Виходить зовсім не те, звичайно – але що інше ми можемо їм запропонувати? Чим зацікавити в храмових стінах?

Якщо ми дійсно хочемо привернути до наших храмів молодь, думаю, ми передусім повинні потіснитися і дати цій молоді місце, заздалегідь знаючи, що нам самим буде незручно і неприємно, що молодь наробить купу помилок і взагалі буде постійно пхати носа в чужі справи. Але така вже в неї роль, і якщо якесь людське співтовариство в принципі її від себе відторгає – воно втрачає можливість розвитку. Середовище змінюється, а це співтовариство все ще живе за законами колишнього часу, пристосовуючись до того, чого давно вже немає на світі, не помічаючи нових викликів часу.

Нинішня модель парафіяльного життя, в якому парафіянин – пасивний споживач, від якого нічого не залежить, не просто малоприваблива для молоді, вона ще і не занадто сприятлива для церкви в цілому. І хотілося б тут запропонувати ряд конкретних ідей… проте давно все це пропонувалося, і давно обговорюється, і аргументи всі давно відомі, і резолюції давно винесені: зараз не час.

Ні до чого в стотисячний раз висловлювати тут міркування про те, що в Церкві існує більше трьох літургій, і що, приміром, літургія ап. Якова звершується в деяких місцях і сьогодні. Православна традиція взагалі подібна до величезної скарбниці, з якої ми виносимо і використовуємо лише малу частину, – а було б варто обережно і акуратно, в експериментальному порядку, використовувати щось з того, що було колись невід’ємною частиною православного богослужіння і способу життя – а потім виявилося забутим.

І якраз подібна робота з пошуку і актуалізації нашої спадщини (з усіма неминучими помилками і збоями) – завдання для молоді. Шукати нове, невідоме, актуальне не обов’язково в майбутньому – воно може виявитися в минулому. Але якщо цей пошук приведе лише до появи ще одного тому з документами для архівної полиці – не буде в ньому жодного сенсу.

Приклади можна наводити і інші, але думка моя, думаю, зрозуміла: якщо ми хочемо бачити в храмах більше молоді, якщо бачимо (і абсолютно справедливо) в ній майбутнє нашої церкви, ми повинні дати їй місце і не поспішати їй постарити. Старіння приходить саме і куди швидше, ніж хотілося б.

Автор: Андрій Десницький

Свято Введення і наші діти