Пізнати самих себе

Великий піст – благодатний час. Це час, коли ті, хто любить Христа, готуються до головної події в християнському житті – Пасхи, Воскресіння Христового.

Інші кажуть, що піст – це суцільний час заборон: того не можна, цього не можна. Це невірний погляд. Піст – час не заборон, ми – люди вільні, ніхто нічого нам заборонити не може. Піст – це час аскези, тобто – вправи. Приміром, дівчина, щоб не набрати в талії зайвих кілограмів і сподобатися хлопцю, сидить на дієті. Спортсмен, щоб перемогти в змаганнях, піддає себе тренуванням. Художник, створюючи шедевр, забуває і про їжу, і про розваги. Основне тут – не якісь «заборони», а натхнення і інтерес. Приблизно те саме – і тут: ми натхненні Христом, і нам подобається постити, хочеться небагато, у міру можливості, очистити і тіло, і душу від гріхів. А якщо кому це нецікаво – то і постити йому немає чого, без інтересу і натхнення сенсу від посту немає жодного. Постити чи ні – не Церква веліла і не священик примушує, а кожен вирішує для себе сам.

Великий піст – це ще і час, коли всією Церквою і кожним з нас окремо читається молитва Єфрема Сирина:

Господи і Владико життя мого! Духа лінивства, безнадійности, владолюбства і пустомовства не дай мені

Духа ж чистоти, смиренномудрости, терпеливости і любові дай мені, рабові Твоєму.

Так, Господи Царю! Дай мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословенний на віки віків. Амінь.

Цю молитву можна читати не лише Великим постом, просто так вже склалося в тисячолітньому житті Церкви, що от ця молитва, складена подвижником, богословом і поетом Єфремом, який жив у 4 столітті в Сирійській пустелі, читається саме в ці сорок днів.

Взагалі, молитва – справа проста: це розмова людини з Богом, дитини – з небесним Отцем: чи попросити чогось, подякувати, поскаржитися, розповісти про себе, почути відповідь. Віруюча людина не може з Богом не спілкуватися.

Хтось скаже: «Ну, раз усе так просто – навіщо тоді молитовні правила і таке інше?». А для того, що люди-то ми всі прості, багато хто з нас вихований в атеїзмі, і молитися нам буває з незвички зовсім непросто. От молитви святих і дані нам у допомогу, щоб на їх прикладі навчитися власній молитві. Так буває у всякій справі: хочеш зробити табурет – вчишся в досвідченого столяра, хочеш імпровізувати на роялі – спершу розучуєш гамми. От і в молитві так. Тому віруюча людина розуміє: молитва і земні поклони в храмі – не рабський борг, а вправа душі і тіла в спілкуванні з Богом, у вихованні в собі самому благочестя, любові і довіри до Нього.

У молитві Єфрема Сирина, що читається в дні Великого посту, найважливіше, мабуть, те, що вона читається усією Церквою. А що таке Церква? Це сім’я: Бог – Отець, а ми – діти. Брати і сестри між собою. Ось це дуже важливо: або людина замикається сама в собі, ніби, я і так праведно живу (наша «праведність», занурся в неї чим глибше, так і фонтанує гріхами), каже, що «Бог у мене в душі» (ну який там Бог поміститься в нашій невеликій душі, самі подумайте!..) – або йде додому, у сім’ю.

У цій молитві містяться дуже важливі речі, необхідні в першу чергу навіть не для того, щоб переказати їх Богові, а для нас самих, для осмислення нами – свого власного життя.

«Господи і Владико життя мого» – Саме Бога ми визнаємо головним у своєму житті, сповідуємо, що довіряємо Йому і любимо Його.

«Дух лінивства» – дух ліні, і духовної і тілесної, наскільки лінь губить людину – знають усі. «Безнадійність» – тяжкий гріх. Цей стан невіри в краще, у людей, у допомогу Божу, змішаний з розслабленням, з нього часто виникає бажання покінчити життя самогубством чи «забутися» пияцтвом або наркотиками. «Владолюбство» – один з основних наших гріховних станів: ми так любимо володарювати один над одним, чи в сім’ї, у колективі, доводити один одному, що наша «правда» – найправильніша, залишати в розмові за собою останнє слово, звідси – засудження один одного, а в житті народів – війни і взаємознищення. З «пустомовством» – теж зрозуміло: наш язик – наш ворог, ми часто базікаємо понад міру, не встигнувши обдумати думку, і тим спустошуємо свою душу, язиком робимо засудження, плітки, спричиняємо один одному біль.

Далі в молитві ми просимо Бога допомогти нам набути духа чистоти – тобто тієї цілісності думки, почуттів і поведінки, яка була в нас хіба що в ранньому безневинному дитинстві, смиренномудрости – тобто мудрої примиреності з людьми і світом, щоб не судити нікого, а розуміти причини подій і вчинків людей, терпіння – тільки ця чеснота, мабуть, і залежить від нас, тільки терпінням ми можемо здолати скорботу нашого життя, і любові – головного, без чого не можна жити на світі, любові до ближніх і до Бога.

І просимо дати нам «бачити провини» свої – тобто пізнати самих себе, які ми є, реально і без оздоб, а це найважливіше в житті. Пізнавши самого себе, ми вже не станемо «осуджувати брата свого», а навчимося справою, словом, молитвою допомагати ближнім, адже такої допомоги потребуємо всі ми.

Автор: священик Сергій Круглов