Статуя апостола Петра у Ватикані

Смерть публічної особи – політика, дипломата, діяча науки чи культури – це привід для підведення підсумків. Про чистоту свого некролога повинен піклуватися передусім сам покійний – а зовсім не той, хто ці підсумки підводить.

Публіцист не невтішний родич і не священик, який виконує свій професійний обов’язок. Його завдання не оплакати чи відспівати, а нагадати. І кожне таке нагадування – це повчання сучасникам померлого. Якщо прожити своє життя не по брехні, то писати про тебе з повагою будуть навіть недоброзичливці. А вже наскільки важливі тобі ці посмертні відгуки, ти вирішуєш сам.

…Я не відчуваю жодної радості з приводу смерті чергового політика – це дике почуття. І не відчуваю жодної особливої гіркоти – переживають, коли втрачають близьких. Я відчуваю творчий інтерес – те, що і повинен відчувати журналіст, коли підводить підсумки життя публічної особи. І підсумки ці мають бути підведені з усією точністю – добрі справи, успіхи, помилки, поразки, злочини.

Власне, ту ж саму задачу, з християнської точки зору, вирішує апостол Петро, який зважує біля райських воріт гріхи і чесноти, і який мало цікавиться номенклатурними успіхами і необхідністю брехати заради державних інтересів. І чому журналіст має бути святішим за першого Папу Римського, хочу я вас запитати?

…І я не стану запевняти читача в тому, що вірю в Бога і в Божественну справедливість. Я вірю в об’єктивність.

Автор: журналіст Віталій Портніков