Додати собі зросту на лікоть

Людина здатна змінюватися. Власне, це одна з основних її здібностей – змінювати себе, згідно своїх уявлень про потрібне, належне і прекрасне. Але буває так, що якісь зміни людина виношує в собі роками і навіть десятиліттями, прагне до них, бачить їх як певний ідеал, але… На практиці цей ідеальний віз благополучно залишається там же, де стояв, незважаючи на всі твої тяглові зусилля.

Пам’ятаю, за пару місяців перед здачею держіспитів нам в інституті організували курси додаткової підготовки. Ну щоб відновити і упорядкувати знання, отримані за роки навчання. А заразом – пояснювали, як найбільш правильно розподілити для занять час, що залишився до іспитів. Якраз моя улюблена викладачка про це говорила. І так у неї все це на словах доладно виходило, така прекрасна картина вимальовувалася в її поясненні, що я не витримав, і вигукнув:

– Ну трясся! Ну чому! Чому замість от такого – спокійної, обдуманої і розміреної праці, я все життя – з шкільної лави і до сивого волосся в бороді (а вчитися я пішов, коли мені було вже за сорок) будь-які завдання виконую рівно навпаки! Що в школі, що по роботі, що тут, в інституті: спочатку – так, вирішую, що щодня по дві години займатимуся і до призначеного терміну все зроблю без поспіху і нервування. Але вже наступного дня, ближче до вечора, раптом розумію з легкою тугою, що так у мене не вийде. Потім, з кожним днем ця туга стає все сильнішою і безнадійнішою. Справа стоїть нерухомо, як танк на п’єдесталі. І от, настає остання ніч. Відкладати більше нікуди, ліміт на всякі «я подумаю про це завтра» повністю вичерпаний.

Тут викладачка, яка до цього мовчки і з цікавістю слухала мій схвильований монолог, раптом запитала:

– І що ж?

– В якому сенсі? – не зрозумів я.

– От настає ця остання ніч. І що ж далі? Ви знову нічого не робите?

Я невесело усміхнувся:

– Ага, зараз. Де б я вже був, якби не робив. Роблю, звичайно, куди ж діватися.

Тоді викладачка знизала плечима і сказала дивні слова, які я запам’ятав на решту життя:

– Якщо ви робите до терміну все, що треба, нехай і в останню ніч, то я не розумію, що вас турбує? Значить, у вас такий стиль роботи – робити все відразу. Вам так просто зручніше. От і все.

Вона сказала це, а я сидів, і приголомшено прокручував у думках усе своє життя. Виходило, що так і є. Майже сорок років я мучився своєю нездатністю до організованої роботи. І всі ці роки нормально цю роботу виконував, нехай і не за тим графіком, який здавався мені ідеальним. Питається – заради чого я стільки років даремно нервував?

Зараз я вже знайшов відповідь на це питання. Річ у тім, що змінювати себе людина, безумовно, здатна. Але все таки далеко не в усьому. Ця думка, загалом, лежить на поверхні, хоча побачити і приміряти її до себе буває дуже непросто. Навіть у Євангелії Христос згадує неможливість однієї з таких змін: “Та й хто з вас, турбуючись, може додати собі зросту хоч на один лікоть?” (Мф. 6:27).

Людина не може довільно збільшити свій зріст, як би не старалася. Але ж є і інші, такі ж стійкі характеристики, які також неможливо змінити. З ними просто треба навчитися жити, зрозуміти і прийняти, що ти – саме такий, а не якийсь ще. І змінювати в собі лише те, що можна і необхідно змінити, а не намагатися перекроїти власну природу. Щоб не бути голослівним, наведу цитату.

Ігумен Никон (Воробйов) (1894-1963)

От що каже ігумен Никон (Воробйов): «Виникають думки: якби можна було знову почати жити, то я вже не припустився багатьох помилок. Це зовсім не вірно. Як у зерні яблуні знаходиться вся яблуня в потенції, а не осика, так і кожна індивідуальність є щось незмінне у своїй суті. Можна і треба змінювати зовнішню, стару сторону на нову за заповідями євангельськими».

Ці прості і ясні слова ігумена Никона мені особливо запали до серця. Адже саме тут і виникають у багатьох людей проблеми, що викликають відчуття непробивної стіни. Усі розуміють, що змінювати себе – можна, треба і слід. Питання лише – що в собі змінювати і в який бік.

Узяти хоч би таку важливу характеристику людини, як темперамент. Якщо ти спробуєш з холерика-екстраверта перетворити себе зусиллям волі в нелюдимого флегматика, то всі твої зусилля на цьому терені виявляться марними. Бо темперамент якраз і є – та сама, незмінна частина твоєї індивідуальності, про яку пише ігумен Никон.

А от, приміром, будучи тим же холериком, при кожному спалаху твого бурхливого темпераменту навчитися не кричати на дружину і дітей – цілком реальна справа. І навіть необхідна. Якщо, звичайно, ти вважаєш себе християнином.

Автор: Олександр Ткаченко