В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Наше життя до такої міри наповнене проблемами, скорботою, хворобами, дрібними і великими неприємностями, що іноді здається, ніби ми дійсно вже «віддані мучителям» (див. Мф. 18:34), страшним бісам пекла, і вони чинять над нами свій лютий суд. Роздавленій обставинами цього життя людині іноді здається, ніби пекло вже поглинуло її, і тепер гірше не буде. Просто не може бути гірше!

На жаль, може! Може – бо людина створена Творцем вільною, вільно і вибирає, як їй оцінювати своє власне минуле життя: як низку образ, невдач і провалів або як сукупність радісних подарунків, щасливих випадковостей, незаслужених милостей. Адже все справді залежить від моєї власної оцінки того, що зі мною відбувається. Переконаному в тому, що всі навколо знаходяться перед ним у вічному і неоплатному боргу – уряд мало про нього піклується, сусіди не печуться про його спокій, діти просто грубіянять; переконаному в цьому – допомогти не можна, бо такому завжди всього мало. Він завжди неситий, завжди спраглий, завжди скривджений. Борги оточення здаються йому величезними і неоплатними, а головне – невибачними.

Зовсім не така вже нелогічна поведінка тієї самої людини, яка була повинна своєму Господарю десять тисяч талантів. Коли все своє життя тільки і робиш, що підраховуєш борги і уявні зобов’язання своїх ближніх, мимоволі не знайдеш вільної хвилинки, щоб подумати про свій власний борг і Богу, і людині.

Наша спільна біда полягає в тому, що притчі, адресовані Господом безпосередньо кожному з нас, ми часто сприймаємо як повчальні історії з життя древніх юдеїв, що не мають прямого відношення до нас, людей XXI ст. Що спільного, думаємо ми, між якоюсь людиною, зайнятою проблемою, де б відшукати десять тисяч талантів срібла, і мною, заклопотаним тим, як би розтягнути останню сотню до получки. Що називається, нам би ваші турботи!

А тим часом хоч за дві тисячі років гроші і змінилися, але от люди – залишилися колишніми. Ми так само немилосердні, як і наші далекі предки. Ми так само образливі, так само схильні, перебільшуючи борги ближніх, забувати про свої. Наша пам’ять так влаштована, що ми довго пам’ятаємо про всі образи, заподіяні нам нашими друзями, але от згадати, скільки разів вони плакали через нас, навряд чи зможемо. Тому і здається людині, що доля до неї в цілому несправедлива. Тому і легше їй зірватися в гордовите фарисейське самопіднесення: «Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю» (Лк. 18:12). Мало того, усе насправді ще гірше, бо в наше століття ця лицемірна формула стала ще виразнішою і безнадійнішою, бо ми в потаємній глибині своєї душі упевнені, що жодного зла нікому не заподіюємо, але якщо і здатні на що, так тільки на одне лише бездомішкове і густе, як сметана, добро.

Тільки тому ми так легко ображаємося на наших ближніх, тільки з цієї причини так тяжко терзають наші душі люті демони пекла, ті самі «мучителі», про яких Господь говорить у сьогоднішній притчі. Немає нічого гірше за приховану в глибині сердечну образу, немає нічого більш отруйного за заздрість, що роз’їдає душу, немає нічого безнадійнішого за покликання справедливої кари на голови наших суперників. Кожен це знає. Кожен, хто хоч би раз переживав образу на ближнього свого, знає, як довго, іноді все життя, отруюють душу спогади про дійсну чи уявну шкоду, нанесену нам нашими близькими. Поки носиш усе це в душі, поки пам’ятаєш про це, пекельні страждання не залишають тебе, образа душить, полум’я помсти палить – пекло, і годі!

Пекло, не більше і не менше, бо в пеклі, я думаю, буде так же. Така ж густа образа на весь світ і на його Творця, таке ж безглуздо-гірке бажання довести свою уявну правоту. І усьому цьому кошмару кінця і краю не видно. Отже зрозуміти, як там, «черв їхній не вмирає і вогонь не вгасає», (Мк. 9:44) можна і не опускаючись у пекло, досвід такого переживання кожен з нас має ще в цьому житті.

Зовсім не обов’язково за цим досвідом ходити так далеко. Його можна пережити, відчути до кінця і оцінити в усій повноті, просто відмовивши одного разу близькому своєму в прощенні. І навіть більше! Якщо ми не здійснюватимемо рішучих зусиль прощення, якщо ми не зрозуміємо, що простити друга свого щиро від серця – вкрай важливо, тоді сповниться і над нами страшне пророцтво Господа нашого, коли Він каже Своїм учням: «Так і Отець Мій Небесний учинить з вами, якщо кожен з вас не простить від серця свого братові своєму провини його» (Мф. 18:35).

Та ми б і раді простити, але що ж робити, якщо скалка в серці, як її не витягуй, усе сидить, усе нагадує про себе, все не дає заспокоїтися! Що робити, якщо підступна пам’ять ні-ні та і уразить душу болем застарілих образ, які, як осколки в тілі ветерана, не дають спати ночами, ятрять серце, топлять його в хвилях сумних спогадів! Тоді залишається одне – плакати молитовно, але не про ближнього свого, що образив нас, а про себе, про свою люту жорстокосердість, про своє невигубне озлоблення, про злу свою пам’ять, пригадуючи слова, знайомі з дитинства: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6:12). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 11 неділя після П’ятидесятниці