Неможливе людям

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Рідко хто свідомо і тверезо наважиться не дотримувати заповіді морального закону. Треба мати відому рішучість відчаю, щоб спокійно і холодно відмовитися від того, що складає духовну основу людського життя. Оскільки кожен з нас створений за образом і подобою Божими, до кінця витравити у своїй душі цей образ не вдасться нікому, а значить, і від докорів сумління навіть найлютішому богоборцю не втекти. Частіше все-таки ми маскуємо наші слабкості і пристрасті, намагаємося виправдати їх обставинами життя, поганою спадковістю, бісівськими підступами, нарешті. Завжди хочеться виглядати праведником, завжди хочеться думати про себе добре, бо дуже вже важко, до відчаю гірко знати про себе справжню правду, усвідомлювати свою зіпсутість, свою фундаментальну гріховність до кінця, до останньої краплі. Ті, кому Богом дана така здатність, святі і праведні люди, як ми знаємо, невпинно плакали про свої гріхи і так сильно, так тяжко переживали їх, що часом ховалися від очей людських, гнані соромом і жаданням покаяння.

Цар і пророк Давид у своєму молитовному крику до Бога каже про себе: «Бо беззаконня моє я знаю, і гріх мій повсякчас переді мною» (Пс. 50:5). А от у молодого чоловіка, про якого ми прочитали в сьогоднішньому Євангелії, завжди перед внутрішнім поглядом власна праведність: «Все це я зберіг від юности моєї» (Мф. 19:20), – урочисто заявляє він про правила Закону, які жодній людині на землі виконати не вдалося. У наявності той самий «гріх юності» (див. Пс. 24:7), про який каже пророк. Гріх, скажімо так, духовного неуцтва, часом ненавмисна, а іноді свідома спроба відмовитися від покаяння, затвердитися у власній гріховній правоті.

Чому духовно незріла людина легко і пристрасно звинувачує усіх навколо, чому вона просто і без жодної зайвої думки судить весь світ, чому він, юнак розумом, легко «чужу біду розводить руками»? Та все тому ж! Не гріх свій перед очима його душі, а власна праведність, що не має до дійсної праведності жодного відношення. Тому йому і хочеться нових і надзвичайних подвигів, що він ще і не намагався «вийняти колоду зі свого ока» (див. Мф. 7:5). От якби спробував, тоді бідоласі стало б ясно: не до жиру, бути б живу! Тоді б і зрозумів він, що слова молитви Господньої, якою Спаситель навчив апостолів: «Не введи нас у спокусу» (Лк. 11:4), – це і його особисте, сокровенне і відчайдушне прохання до Бога.

Христос влаштовує честолюбцеві просте випробування. Він просить молодого чоловіка зробити незмірно менше, ніж ті заповіді, які той ніби виконував: відмовитися від багатства. Бо якщо ти вже полюбив ближнього свого, як самого себе, що тобі вартує віддати цьому ближньому таку дрібницю як гроші? Якщо ти і справді шукаєш Життя Вічного, життя з Богом, тоді який тобі інтерес у цьому житті? Чому проста пропозиція йти за Тим, Кого ти назвав «Учителем благим», викликає в тебе тугу і печаль? Тут і стає ясно, що молодий чоловік, який зустрівся Спасителю, не істини і правди шукав, а просто хвалився, чекаючи, що і Той, Кому відкриті «помисли багатьох сердець» (Лк. 2:35), у відповідь на очікування похвали і справді похвалить.

Чи не так і ми, християни останніх часів, збираючись у церкву чи встаючи на молитву, чекаємо солодких духовних переживань, чи не так і ми, приходячи на сповідь, шукаємо нагороди і схвалення, як школяр, що добре вивчив урок, чекає заслуженої п’ятірки? Що ж нам насправді треба: похвала оточення, слава і шана тут, на землі, або Вічне Життя і вічна радість там, на Небі?

Боюся, що понад усе нам хотілося б і тут досягти успіху, і там не запізнитися, тобто і в цьому житті зберегти «великий маєток», і в майбутньому віці опинитися у виграші. Проте відповідь Христова на ці потуги однозначна і строга: «Людям це неможливо» (Мф. 19:26). Неможливо служити «Богові і мамоні» (Мф. 6:24), неможливо, отримавши «блага… за життя» (Лк. 16:25), розраховувати виявитися разом з Лазарем на лоні Авраамовому. І, звичайно, не тому, що Бог обачливо мстивий, а тільки тому, що істинні і непорушні слова Господні: «Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6:21). А скарб наш – зовсім необов’язково гроші.

У ті небесні оселі, куди ведуть «вузькі ворота і тісна дорога» (Мф. 7:14), не протиснутися з валізами і баулами, любовно зібраними за довге життя, туди не потрапити з усім цим добром пристрастей, прихильностей і захоплень. Днями, у дні святкування Преображення Господнього, одна раба Божа застерігала свою знайому від куштування яблук до свята: бо – казала вона – не бачити тобі яблучка в Царстві Небесному! Господи, та якщо б тільки яблучка! Там, у блаженній вічності, не лише «не женяться, не виходять заміж, а перебувають як ангели Божі на небесах» (Мф. 22:30), там, вже звичайно, і не їдять і не п’ють, і якщо хтось уявляє собі Царство Небесне, як якийсь комфортабельний санаторій з п’ятиразовим харчуванням, того, боюся, в майбутньому спіткає жорстоке розчарування. Адже ми тому і збираємося в храмі, ми тому і молимося в тиші своїх келій, щоб хоч на цей короткий час молитви відвикнути від землі і залучитися до Неба. Бо і радість, і щастя, і спокій, і блаженство – все те, від чого відмовився багатий юнак, прикутий, як кайданами, до звичних земних задоволень, усе це в Оселях Отця нашого – для тих, кому нудно на землі, для тих, хто мріє про Небо. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 12 неділя після П’ятидесятниці