Тема нашої сьогоднішньої бесіди була запропонована одним з вас.

Я звернувся до одного свого друга, нашого постійного слухача, який кілька років тому одружився, з проханням: «Допоможи мені вибрати тему для наступної передачі. Ніяк не можу придумати, про що говорити. Що порадиш?» Він запитав: «Є якісь вимоги до вибору теми?» – «Ні, – сказав я. – Повна свобода дій. Наша передача тому так і називається – «незримий перехід», – що під час бесіди ми спокійно можемо переходити з однієї теми на іншу, оскільки мета наших бесід завжди одна – допомогти людям наблизитися до Бога і стати свідомими членами Його Церкви».

Тоді мій друг сказав: «У мене сім’я. Чому б тобі не поговорити про сім’ю? Скажи щось і для нас».

От чому сьогодні, зовсім не бажаючи вторгатися в чужий для себе простір (адже нічиїм батьком по плоті я не є і ніколи не буду), я все-таки спробую сказати пару слів на цю тему.

З іншого боку, мене надихає той факт, що в церкві до будь-якого священика звертаються словом «отче». Неважливо, є у священика сім’я чи він чернець – все одно його називають отцем.

Як казав старець Паїсій – іноді людина, в якої багатодітна сім’я, стає ніби безшлюбною, коли посилено молиться про дарування дітей своїм бездітним друзям. «А я, чернець, – додавав старець, – хоч і не маю власних дітей, але при цьому відчуваю себе надбагатодітним, бо безліч сімейних людей приходять до мене з проблемами і питаннями про сім’ю і дітей. І хоча я ніколи не стикався з подібними проблемами, але все таки, оскільки моє дитинство також проходило в сім’ї, я пам’ятаю і знаю, що таке сімейне життя і тому частково розумію подружжя, яке приходить до мене поділитися своїм болем, спокусами, радощами і скорботою. Особливо скорботою».

Кожного разу, зустрічаючись з батьками – людьми, яких Сам Бог призвав стати Його співпрацівниками в справі спасіння світу і створення нових осіб, нових людей, що наслідують з часом Царство Боже, – я відчуваю благоговіння.

Особа батьків священна. Це дуже шановані люди – адже в них особливе покликання, особлива місія. Бачиш ти, приміром, жінку. І тут тобі кажуть, що вона – мати. З цієї миті ти дивишся на неї вже по-іншому. Можна сказати, вона набуває у твоїх очах авторитет. Якою б не була ця жінка, вона – мати. Думка про неї тут же змінюється, оскільки вона дала життя одному, двом або більше дітям. Те ж саме і з батьком. Батьки – люди, що заслуговують шанобливого ставлення, навіть шани, благоговіння. Тому я і ставлюся так до сімейних людей. До вас.

І сімейні проблеми торкаються кожного з нас, бо всі ми маємо відношення до сім’ї – прямо чи побічно.

От чому сьогодні вирішив поговорити про сім’ю і сімейні стосунки.

Створив сім’ю – все, у тебе немає більше своєї волі

Насправді шлюб – це подвиг. І батьки – великі подвижники. З тієї миті, як людина створила сім’ю, – усе, безтурботне життя закінчилося, більше не буде ні хвилини спокою. Є сім’я – значить, є і турботи. З моменту укладення шлюбу, створення сім’ї особисте життя перестає існувати. От я, наприклад, коли приходжу додому, то, закривши двері, опиняюся в безтурботній самотності. Захочу – поговорю по телефону, поспілкуюся з кимсь, а не захочу – посиджу в спокої і тиші.

У сімейної людини так не вийде.

З моменту укладення шлюбу і до самої смерті в неї немає ні хвилини спокою, бо проблеми, що з’являються в сімейному житті, – це проблеми без кінця і краю.

От чому батьки – великі подвижники, а сім’я – великий подвиг. І я глибоко переконаний у тому, що кажу. Створив сім’ю – усе, у тебе немає більше своєї волі, своїх прагнень і цілей. Скільки матерів жертвують своїми професійними знаннями і дипломами, виховуючи дітей! Скільки людей поступаються своїми планами і бажаннями заради інших! Навіть від їжі іноді доводиться відмовлятися, щоб вистачило іншим; і відпустка вже не планується так, як раніше, – а з урахуванням інтересів усіх членів сім’ї. Можливо, і хочеться кудись поїхати – але якщо хтось у сім’ї не може або відмовляється, доводиться жертвувати своїми бажаннями. Те саме стосується і повсякденних витрат. Подобається тобі, приміром, якась річ, і хочеться її купити – але замість цього ти купуєш необхідне для дітей.

Це – великий подвиг, велика жертва.

Навіть великі афонські подвижники, старці, говорять, що, усвідомивши, яким подвигом є сімейне життя, починають відчувати благоговіння перед людьми, в яких діти. Адже це інший, особливий різновид подвигу в нашому світі. Цей подвиг відмінний від чернечого подвигу, але такий же великий, значущий і благословенний Господом.

Які в людини батьки? Яка в неї сім’я? У світі величезна кількість сімей, і в кожній – свої проблеми, свої труднощі. Скільки сімей, стільки і проблем, особливостей. Кожна сім’я унікальна – зі своїми характерними рисами і порядками. Тому, коли людина розповідає про своїх батьків, її слова не можуть бути застосовані до всіх батьків у принципі.

“Отче, я хочу влаштуватися на роботу, щоб не жити вдома”

Наприклад, у когось син або дочка постійно відсутні, їх не буває вдома. І проблема в батьків тут у тому, що вони не бачать своїх дітей, втрачають їх, втрачають контроль над ними – діти йдуть. А в іншій сім’ї проблема носить чисто протилежний характер: батьки турбуються, що дитина цілими днями сидить у своїй кімнаті, не бажаючи нікуди виходити, ні з ким спілкуватися, не бажаючи нічого. Сидить і сидить без розваг, без радості – нерухома, сумна, занурена в себе.

Якісь  батьки хвилюються, що дитина постійно мовчить, що вона закрита і замкнута. А ті, у кого дитина, навпаки, з буйним, неспокійним характером, переживають: «Як з ним бути? Ні хвилини не мовчить, говорить без зупинки, постійно усім набридає, постійно збуджений».

У принципі, такі приклади якраз і показують, що однакових батьків не буває. Неможливо всім батькам дати однакову характеристику. І тому кожній сім’ї треба присвячувати окрему бесіду. Для цього і існує сповідь – коли священик розбирає проблеми кожної сім’ї у своїй парафії окремо. А передачі, бесіди (неважливо, по радіо чи в храмі, на парафії), книги, які ми читаємо,  – вони просто дають нам загальне уявлення, засноване на деяких загальних рисах, і занурюють нас в єдину атмосферу, демонструючи ряд картин, з яких кожен може вибрати ту, що підходить йому особисто.

Почувши щось «своє», ти звертаєш на це увагу. Або навіть не «своє», а те, що має відношення, ще до когось. У такому разі можна помолитися за цю людину – навіть якщо почуте не має до тебе прямого відношення.

Я знаю дітей, в яких з батьками настільки натягнуті стосунки, що вони приходять до мене і кажуть: «Отче, я хочу влаштуватися кудись на роботу, щоб до літа вже не жити удома. Нехай зарплата буде невелика, головне – щоб вистачило на знімну квартиру і можна було переїхати». А житло в цих молодих людей, слід сказати, зовсім не тісне, місця усім вистачає, але сил там жити більше немає. Так, у кожного є своя кімната, але з батьками при цьому постійна ворожнеча, спілкуватися неможливо! Усі живуть у постійній напрузі.

А в інших сім’ях – свої проблеми. Свої радощі, свої проблеми. Це нормально, що в нас виникають різні думки при обговоренні таких питань, але всі ми розуміємо: тема сім’ї дуже складна, тут завжди – маса проблем, і не можна, замкнувшись у власному сімейному колі, залишатися байдужими до проблем інших. Молитимемося про них, відкриємо душу назустріч людям!

Нехай усі, у кого зараз усе гаразд і сімейне життя благословенне, дякують Господові, прославляючи Його, і, радіючи Його дарам, стають джерелом радості для своїх ближніх. А якщо доводиться проходити випробування, прийматимемо його в Церкви, перед очима Христовими, з вірою в Нього.

Адже в будь-якому випадку, дорогі батьки, до всіх нас – і до мене, бездітного ченця, і до тебе з дітьми – відносяться слова Іоанна Предтечі, які він вимовляв у пустелі, а точніше, лише одне слово (настільки короткою була його проповідь): «Покайтеся!» Усім нам потрібне покаяння і розуміння того, що нашому розуму, нашим думкам потрібні зміни; що треба відкритися назустріч світлу, мудрості і просвітленню від Бога, і тоді ми абсолютно по-іншому сприйматимемо свої сімейні проблеми.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)

Чи готові ми виховувати святих?