Спочивай, їж, пий, веселись…

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Веселись, юначе, у юності твоїй, і нехай споживає серце твоє радість у дні юности твоєї, і ходи шляхами серця твого і за видіннями очей твоїх; тільки знай, що за все це Бог приведе тебе на суддоки не порвався срібний ланцюжок, і не розірвалася золота пов’язка, і не розбився глечик біля джерела, і не поламалося колесо над колодязем. І повернувся порох у землю, чим він і був; а дух повернувся до Бога, Який дав його” (Еккл. 11:9; 12:6,7). Так писав у своїй книзі “Екклезіаст” найславніший з царів Ізраїльських, син пророка і царя Давида, премудрий Соломон. “Веселись, юначетільки знай, що за все це Бог приведе тебе на суд“. От і в сьогоднішньому Євангелії один чоловік каже, звертаючись до своєї душі: “Душе, багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись. Але Бог сказав йому: нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе” (Лк. 12:19,20).

От питання, яке стоїть перед нами: невже лише за “радощі в дні юності нашої”, невже тільки за те, що ми чимось володіли в цьому житті, невже лише за веселу вдачу “цієї ночі душу твою візьмуть у тебе“, невже тільки за те, що ми любили життя і все, що в ньому, Бог приведе нас на суд?

Чому душу багача в цю ніч візьмуть у нього? Чому саме цієї ночі закінчується його життєвий шлях? Хіба він важко хворів, хіба скоїв якийсь немислимий злочин? Хіба є гріх у цих його словах: “Спочивай, їж, пий, веселись“?

Коли помирає близька нам людина, якщо вона стара і довго хворіла, ми намагаємося знайти причину її смерті в невмілих діях лікарів, у помилках ближніх, у тому, що не той укол зробили, не вчасно пігулку дали, запізнилися лікаря покликати. Помирає юнак, дитина, а ми шукаємо якісь зовнішні причини його смерті. Зовнішні в тому сенсі, що вони ніяк нібито не пов’язані з ним самим. От – думаємо ми в такому разі – як необережна була ця людина, навіщо вона сіла за кермо автомобіля, коли недостатньо добре уміла ним керувати, або, можливо, навіщо запливла так далеко, плескалася б біля берега. Іншими словами, ми всі впевнені, що смерть – явище випадкове. Зміни ми нашу поведінку за хвилину, за годину, за день до цієї трагічної випадковості, і нічого страшного не сталося б.

Думати так людина може лише за умови, що вона не вірить у Бога. Бо якщо Бог є, тоді нічого випадкового на світі немає і бути не може. І тим більше не може бути випадковим така важлива подія в людському житті, як смерть. Не можна ж насправді думати, що світ покинутий Богом, і усе, що в ньому відбувається, – це ланцюг безглуздих сюжетів без мети і сенсу. А якщо такого бути не може, тоді залишається припустити, що і смерть людська невипадкова, так само як невипадковий малюнок пилку на крилах метелика.

Як мені здається, сьогоднішнє євангельське оповідання дає вичерпну відповідь на це питання. Звичайно, помирає людина не в результаті збігу безлічі дрібних або великих подій. Вона помирає через те, що Богу Всезнаючому видні найпотаємніші глибини людської душі, і Господь, Який дав людині життя, віднімає його тільки тоді, коли життя в цих глибинах душі зупинилося. І ще я думаю, що живе людина до тих пір, поки в її душі здійснюється тяжка робота покаяння, поки вона змінюється, поки не заспокоюється на тому, що є. Якщо сказати зовсім коротко, живе людина до тих пір, поки кається.

Але от настає день, озирається людина на своє життя і каже душі своїй: “Душе, багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись“. І тільки тоді, коли більше нічого робити душі, нічим їй зайнятися в цьому житті, тоді приходить смерть.

Як плід, дозрілий на гілках, має впасти, так і дозріла душа покидає звичну колиску життя, щоб перейти в Життя Вічне. Тому скільки б не тривав вік людський: двадцять років або дев’яносто – помирає людина в той момент, коли її духовний вік знаходиться у своїй верхній точці, коли Серцевідець Бог бачить, що вище цього людині не піднятися, що далі буде тільки падіння, тільки дорога під уклон, тільки деградація.

Так, одна людина зростає в повну міру свою до сімдесяти років, а інша – до вісімнадцяти. Так, один устигає за своє життя стати святим, а інший, подібно до розсудливого розбійника, робить тільки перший крок до праведності, але кожен з нас перейде в інший світ тільки тоді, коли закінчиться наш духовний розвиток тут, у цьому світі. Чи багато що ми встигнемо змінити в собі, чи встигнемо ми покаятися – от питання! Тому так важливо до останнього дихання нашого не заспокоюватися, не зупинятися в цих зусиллях покаяння. Тому так страшно одного разу сказати собі: “Усе, що міг, я вже зробив, тому, душе! багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись”. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 26 неділя після П’ятидесятниці