А от ще один спосіб зберегти свій дар: зрозуміти, для чого він у тебе є. Наш Господь стоїть за всім, що ми маємо, і важливо це розуміти. Як і те, для чого Він дає нам те чи інше. Для самих нас? Ні. Для того, щоб ми ділилися з іншими. Тобто мій талант, моє благо не належить одному мені. Господь дав мені це, щоб я жив разом з моїми братами. І тобі Він дав щось, щоб ти ділився зі мною. Наприклад, ти пишеш прекрасні ікони. А в мене виходить добре говорити. І Господь каже мені:

– Ти розмовлятимеш з людьми.

А тобі:

– Писатимеш ікони, Моє лице.

А комусь ще:

– Ти учитимеш дітей.

Чи:

– Будеш ченцем – жити в монастирі, працювати на землі і молитися за весь світ!

У Господа безліч дарів. Вони різноманітні, але жодного з них не достатньо, щоб жити окремо від інших. Ми всі потребуємо один одного.

От зараз я розмовляю з вами. Але в якийсь момент захочу їсти. Не можу ж я живитися словами! Говорю, говорю, а потім і зголоднію. Що ж мені робити? Я ніколи не працював із землею, не засівав поле, я гадки не маю, що таке город – ніколи цим не займався. А ти вирощуєш овочі, ти – розвозиш ці овочі по магазинах, ти – ремонтуєш дороги, якими розвозять по магазинах овочі. Таким чином наші таланти доповнюють один одного, і кожен з нас допомагає другому – я умію одне, ти – інше, але твій талант (вирощувати овочі) мені дуже потрібний.

Я ділюся тим, що вмію, і ти ділишся. Так і виходить єдність. І дуже важливо відчувати цю єдність, розуміти, що саме в ній – сенс будь-якого дару: у спілкуванні з іншими, бути разом. Апостол Павло говорить, що ми – одне тіло, частини одного тіла. Тому ми потрібні один одному.

Наприклад, руці, щоб функціонувати нормально, потрібна нога. Якщо ми хочемо купити щось (за допомогою рук), то йдемо в магазин (ногами). Але одних ніг буде недостатньо: так, вони ведуть нас у магазин, але щоб зробити покупки, потрібні руки, якими ми беремо, що треба. А ще ніяк не обійтися без очей – треба бачити, що ти купуєш; і вуха – щоб чути інформацію. І хто скаже, що одне тут потрібне, а без іншого можна обійтися?

Так і ми, люди. Усі ми – потрібні, зокрема, ти – дуже потрібний. От так слід ставитися до своїх талантів і здібностей. Вони дають нам можливість бути разом один з одним.

Служба була прекрасною, бо ти молився разом з нами!

Одна людина якось підійшла до мене після Літургії і сказала:

– Яка прекрасна була у вас служба! Мені дуже сподобалося.

Я відповів:

– Служба була прекрасною, бо ти молився разом з нами! Разом з півчими, народом, разом зі мною – і ми всі молилися разом з тобою. Це була не моя Літургія, а наша. Ти вклав у неї свої почуття – свою любов, біль, страждання, своє серце. А я звершував Літургію руками, голосом – тобто за допомогою свого тіла. От так, разом, ми і служили Літургію.

Якось мені довелося служити в одному храмі, де було так добре, що весь час хотілося дякувати Богові і за тих, хто молиться, чиї молитви ти відчуваєш, і за хор, який звучав урочисто, струнко і при цьому благоліпно і покірливо. Під час цієї служби в усьому відчувався баланс. Жодних крайнощів, жодного поспіху. Міра в усьому. «Як добре!» – думав я.

Усі ми потрібні один одному. Що б я робив, приміром, без вівтарника? «Подумаєш, посада! – скажеш ти. – Нічого складного: насипаєш ладан, грієш воду, готуєш теплоту, ріжеш просфори». Так, але як би я один робив усе це без вівтарника? От чому я кажу йому:

– Ти мені дуже потрібен!

А він у відповідь:

– І ти мені потрібен. Без тебе не буде Літургії.

– Так, але і без тебе – теж!

– Тільки зараз не з’ясовуватимемо стосунки.

– Ні, давай з’ясуємо! З любов’ю.

Таке от «любовне» сперечання свідчить про те, що і ти мені потрібен, і я тобі. І як тобі здається, що я головніший, так і мені здається, що головніший – ти. А Господь дивиться на нас і радіє:

– Молодці, зрозуміли сенс життя! Зрозуміли, для чого Я влаштовую таку різноманітність!

Що ми, по суті, із себе являємо?

Різноманітність потрібна для досягнення гармонії, каже Христос. Так утворюється єдність – єдність душ, характерів, духу. Адже якби Господь обдарував усім тільки одну людину, усі б їй заздрили: як же, у неї є все, а в нас – нічого!

Немає людини, в якої б було все. І немає людини, в якої не було б нічого. У кожного є щось. І всі ми потрібні один одному.

Про це швидко забуваєш, доводиться постійно собі нагадувати – адже так легко почати ототожнювати свій талант із самим собою, думаючи, що раз Бог дав це тобі, значить, це – ти, твоя «роль» у цьому світі. Як би це пояснити трохи краще. От, уяви собі актора, якому доводиться грати найрізноманітніші ролі в кіно чи на сцені. Зіграв він, приміром, царя, або якусь відому особу, якогось великого ученого, лікаря, винахідника. І от йде він вулицею, а назустріч йому людина, впізнає його і кричить:

– Це ж ви – лікар з того фільму!

І уяви, як цей актор раптом забуває, що насправді він тільки зіграв лікаря. Забуває, що не він – лікар, а лікар – його роль, яку йому дали у фільмі. І починає самовдоволено стверджувати: «Так-так, я прекрасний лікар!..»

Так і в житті. Я не хочу сказати, що ми постійно обманюємо один одного, ні. Я навів такий приклад, щоб показати: те, що ти маєш, – насправді тобі не належить, пам’ятай про це. Не приписуй собі свої таланти.

Добре, якщо кожен з нас задасться таким питанням: «Чи використовую я те, що маю, для спільного блага? Чи ділюся з усіма чи приписую всі достоїнства одному собі, чванячись своїми талантами?»

Що ми, по суті, з себе являємо? Якщо гарненько замислишся над цим, то зрозумієш, що ти – звичайнісінька, зовсім незначна людина. Митар, що каже: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!».

Грішна людина, зі своєю неміччю, егоїзмом, самолюбністю, нарцисизмом, егоцентризмом, самомилуванням, ревнощами і невдоволенням. От що в мене є. І це не таланти, а рани. Реальні рани, реальна картина. І передусім це стосується нас, священиків. Дуже легко забути, що те, ким ми є, – явна милість Божа, дар Божий.

Люди цілують не мою руку, а – Христа

От, приміром, чоловік ще учора, за день до висвячування, був просто Георгієм. І усі, хто його знав – близькі, сусіди, колеги, – запросто зверталися до нього:

– Привіт, Георгію! Як справи?

І от цю людину, найзвичайнішу, висвячують. І тепер його знають навіть ті, хто раніше не знав. Тепер він – у центрі уваги, усі цілують йому руки, називають отцем Георгієм (чи отцем Миколою, отцем Анастасієм – кого як) і беруть благословення. Тепер його – ще нещодавно такого ж, як усі – помічають, називають отцем. «Отче, благословіть!»

Але якщо я стану забувати, що люди цілують, по суті, не мою руку, не мене, а – Христа; що для них потрібен не я, а Христос, – то ризикую почати приписувати усе це винятково собі, своєму «я».

Десь я читав, що тут таїться велика небезпека для нас, священиків. Ряса дає нам велику владу і честь, але ми повинні відповідати цьому своїм життям, висотою душі. Необхідно пам’ятати про це і частіше казати собі:

– Стривай! Ким ти був ще учора? І ким почав вважати себе тепер? Те, що ти маєш, призначене Богові, людям, твоїм ближнім. Не це все твоє. Церква дала це тобі – для Церкви!

Думаю, ти розумієш, що все, про що я зараз кажу, зводиться до одного: любові.

Усі наші таланти потрібні нам тільки для того, щоб розвивати в собі любов. Якщо дар, який у тебе є, не робить тебе люблячим, щедрим, жертовним – значить, він не досяг своєї мети.

На жаль. На жаль – бо саме для цього тобі його дав Бог!

І Господь каже:

– Ні, Я не для того дав тобі все це. Я обдарував тебе, щоб ти любив!

Окрім любові, пам’ятатимемо і про те, про що я казав вище: а саме, про єдність. Нехай ці два слова затримаються у вас. Єдність з усіма. Тобто Господь дає тобі талант, щоб ти був разом з іншими людьми – не окремо, а разом, одним серцем, однією силою. Це дуже важливо.

Іноді доводиться бачити, як дві харизматичних, обдарованих людини беруть і розлучаються. Він, приміром, працює бухгалтером – розумна, інтелігентна людина; а його молода дружина – музикант, викладач. Такі талановиті, освічені люди – а їх здібності не об’єднали їх, не привели до єдності. І інтелект свій вони направляють на те, щоб наговорити один одному образливих слів, ранити один одного і розлучитися. Вони не використовують свої таланти за призначенням – щоб полюбити і об’єднатися у своїй любові.

Де б ти не був – у Греції, на островах, на Кіпрі, за кордоном – пам’ятай: ми не чужі, не самі по собі. Ніщо нас не розділяє, ми не суперники, не супротивники.

І зараз, поки я кажу все це, Христос знаходиться посеред нас. Зупинимося, поглянемо на Нього і скажемо:

– Господи Боже наш, Творець і Спаситель наш, ми разом йдемо до Тебе! Ми – одне!

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)