Подвиг терпіння…

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Ознакою духовної зрілості людини є її здатність упокорено приймати волю Божу про себе. Вірною ознакою того, що людина – член Церкви Христової, стає довіра людини Богові і тому боголюдському організму, яким є Церква. Така довіра – перший ступінь віри, така довіра – знак того, що сходження на гору Божу розпочате, що людина встала на важкий шлях якісної зміни, зростання від раба пристрастей до раба Божого, а там і до друга Божого. Сама по собі довіра – ще не віра, вона як би стоїть на шляху до віри, вона ще тільки до-віра, тобто щось передуюче вірі. Зрозуміло, що, не здолавши першу сходинку, неможливо піднятися на другу, а не навчившись довіряти Богові, не можна стати християнином.

Нам іноді здається, що бути християнином досить легко: потрібно ходити в церкву на недільну службу, потрібно молитися удома, потрібно читати Євангеліє і намагатися жити за заповідями Божими – от і все. І дійсно, це все. Але це “усе” – тільки засоби для досягнення мети. А сама мета, як мені здається, – надбання терпіння, набуття певної навички байдужого ставлення до радощів і скорботи, тобто такого стану душі, такого влаштування розуму, коли людина, яка носить високе ім’я дитя Божого, з однаковим добросердям переносить як печалі, так і радощі, що посилаються їй Божественним Промислом.

Кожному з нас відомо, що “терпіти” радощі легко і приємно. І кожен з нас знає, яка буря почуттів здіймається в душі у відповідь на несправедливі докори, злі або глузливі слова, як гірко і боляче переживати образу від близьких і улюблених. Нарешті, кожному з нас відомо, як страшно, як тяжко, як гірко нести скорботу небезпечної хвороби, коли вона тяжкою недугою руйнує твоє тіло або тіло рідної тобі людини. Саме в здатності терпіти скорботу і перевіряється наша вірність Христу.

Були часи в історії Церкви, коли християни відображали свою вірність Богові кров’ю, стаючи мучениками і сповідниками віри. Були часи титанів духу, які, залишивши свій чималий маєток, йшли в пустелю, усамітнювалися серед безживних скель, щоб усіма своїми думками кожну мить свого життя належати Богові, уподібнюючись Христу в подвигу самозречення. Коли сьогодні уважно вдивляєшся у свою “християнську” душу, з гіркотою і скорботою не виявляєш там і сліду тієї мужності, тієї рішучості, яка одушевляла християн минулих віків. Із сумною ясністю бачиш, що немає у твоїй душі відважної готовності уподібнитися купцеві, що шукає прекрасні перлини, і віддати за право спадкоємства Царства Божого усе, що маєш (див. Мф. 13:45,46).

А коли так, чим врятуватися нам, сучасним православним християнам, які так розпещені цивілізацією, що нам не лише не винести життя серед мертвих скель палестинської пустелі, але і навіть проста відсутність гарячої води в оселі, буває, здатна вивести нас з душевної рівноваги? Чим врятуватися нам, якщо навіть думка про можливі муки за віру, а вже тим більше про пролиття крові за Христа приводить нас у жах і ми з трепетом повторюємо услід за Спасителем: “Отче Мій! Якщо можливо, нехай обійде Мене чаша ця“, – не вирішуючись, проте, продовжити: “втім, не як Я хочу, а як Ти” (Мф. 26:39).

Очевидно, та і старцями визначено, що християни останніх часів врятуватися зможуть тільки одним подвигом. І подвиг цей – упокорене перенесення скорботи. Бо ніколи не понести муку хресного подвигу тому, хто не в змозі потерпіти щонайменшу побутову незручність, кого будь-яке різке і нелюб’язне слово повергає в тяжку образу на весь світ або принаймні на “наш важкий час”. Можна подумати, що для православного подвижника, що добровільно йде за Христом, бували колись часи легші! Ніколи не стати врівень зі святими тому, хто кожну свою недугу, кожну болячку сприймає не як дар Божий, посланий для нашого вдосконалення, а як помсту Небес за гріхопадіння і провину.

У цьому сенсі дуже показове сьогоднішнє євангельське оповідання про скорчену жінку, яку Господь наш Ісус Христос зустрів в Єрусалимській синагозі. “Там була жінка, що мала духа немочі років вісімнадцять: вона була скорчена і ніяк не могла випростатись. Ісус, побачивши її, покликав і сказав їй: жінко, ти звільнена від твоєї недуги. І поклав на неї руки; і вона зараз же випросталась і почала славити Бога” (Лк. 13:11-13).

Уявіть собі, вісімнадцять років упокорено і покірливо нещасна хвора несла свій хрест. На той час, коли Христос побачив її серед Своїх слухачів у синагозі, Він вже зцілив від тяжких страждань безліч людей, Він вже зробив зрячим того, хто народився без очей, Він вже зробив диво зцілення великої кількості немічних і недужих, привернутих на берег Генісаретського озера звісткою про великого пророка і лікаря. Чутка про Нього давно вже досягла Єрусалиму, і бідна зігнута жінка не могла не знати, Хто перед нею! І проте, подумайте, жодних прохань, жодних молитов, вона навіть не сміє, подібно до своєї кровоточивої одноплемінниці, продиратися крізь натовп, щоб відважно доторкнутися до краю одягу Христового. Вона покірливо і безмовно стоїть у своєму куточку, вона без нарікань лагідно несе свій хрест, свою скорботу, своє вже звичне страждання. І не тому, що не вірить у Спасителя. Якби так, тоді і Він Сам, як колись у Капернаумі, нічого б не зміг зробити. Вона вірить, але – мовчить, бо, повторюю, упокорено і терпляче несе свою скорботу.

І це упокорене терпіння не може залишитися непоміченим і не нагородженим, як не залишається в Бога марним жоден духовний подвиг, бо, як пише в “Одкровенні” святий апостол і Євангеліст Іоанн Богослов, “і витре Бог усяку сльозу з очей їхніх” (Одкр. 7:17). Обітре Бог всяку сльозу з очей того, хто упокорено і лагідно несе хрест свій тяжкою дорогою життя. Обітре і утішить, бо, як Сам Він обіцяв усім нам, “хто витерпить до кінця, той спасенний буде” (Мф. 10:22). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 27 неділя після П’ятидесятниці