Зона смерті
“Хто мій ближній?” – запитав Христа законник. У відповідь Спаситель розповів йому притчу про милосердного самарянина. Її знають сьогодні всі християни.
Але, напевно, далеко не всі знають про те, що в 2012 році ця притча набула якогось абсолютно несподіваного втілення. Причому, не десь, а на найвищій вершині світу.
Взагалі в більшості людей підкорення Евересту найчастіше асоціюється з благородством і силою духу людей, які наважилися штурмувати цього гіганта. На практиці ж усе відбувається куди більш неоднозначно. Річ у тім, що, починаючи з висоти 7500 метрів, на Евересті починається так звана зона смерті. Причина такої назви очевидна для будь-кого, хто побував там: кілька сотень трупів альпіністів, які загиблі при сходженні в різні роки. На такій висоті не буває плюсової температури, тому вони не розкладаються десятиліттями. Так і лежать, прямо на маршруті, яким щороку йдуть повз них усе нові і нові завойовники Евересту.
Причин цьому декілька: евакуація навіть одного тіла з такої висоти під силу тільки спеціально організованій експедиції, яка коштувала б кілька десятків тисяч доларів. Ну а для родичів загиблих Еверест як місце останнього упокоєння їх близьких здається навіть почесним. Але це в теорії, коли думаєш про це здалека. А там, на вершині, ці трупи лежать у спотворених позах, із скорченими руками і ногами, у порваному завірюхами одязі.
Але навіть не це наймоторошніше в зоні смерті. Набагато страшніше те, що завойовники Евересту на шляху до вершини щороку так само проходять повз живих ще людей, абсолютно точно знаючи, що через кілька годин ті стануть закляклими трупами, поповнивши собою страшну “колекцію” найвищої гори світу.
Люди помирають на очах у всіх, але сезон сходження короткий – лише пара місяців на рік. А врятувати ослабілого чи травмованого колегу на цій висоті можливо тільки одним способом – відмовившись від штурму Евересту, до вершини якого залишилося зовсім трохи. Така от колізія.
У 2012 році там загинуло 11 людей. Серед них мав виявитися і 46-літній турок Айдін Ірмак. Але він залишився в живих, бо серед десятків завойовників Евересту знайшовся один, який зміг знайти в собі сили і відмовитися від заповітної мети заради його порятунку. Двадцятичотирирічний ізраїльтянин Надав Бен Єгуда лише в 300-х метрах від вершини Евересту повернув назад, щоб врятувати турецького альпініста.
От як він розповідає про це: “Турок був без свідомості, у нього не було рукавичок, не було кисню, його шолом був знятий. Він чекав кінця. Інші альпіністи йшли повз нього, не поворушивши і пальцем, але я розумів, якщо і я пройду повз, він певно помре”.
Їх спуск до найближчого наметового табору на схилі гори тривав 9 годин. Єгуда ніс вмираючого на руках, віддавши йому свої рукавички. Коли турок опам’ятовувався, то кричав від болю, що робило шлях ще важчим. Через трохи часу їм зустрівся альпініст з Малайзії, який також був при смерті. А тут ще неначе спеціально – зламався кисневий апарат у самого Надава. Стало зрозуміло, що далі йти неможливо. І тоді Бен Єгуда встав на стежці і, стиснувши кулаки, почав кричати на зустрінутих альпіністів, які ішли вгору. Він вимагав у них трохи кисню для двох поранених. Кисень дали, і це допомогло йому привести вмираючих до тями.
Загалом, усі троє благополучно спустилися вниз, хоча і з численними обмороженнями, але живими.
Хтось можливо запитає: ну і до чого тут християнство? Не беруся нічого стверджувати, можливо, що і ні до чого. Але після того, як я дізнався про цю історію, усе ніяк не йдуть з голови слова Христа, Який відповів законникові: “Отже, кого з тих трьох вважаєш ти ближнім того, хто потрапив до рук розбійників? Він [законник] сказав: того, який змилосердився над ним. Тоді Ісус сказав йому: іди і ти роби так само” (Лк. 10:36,37).
Автор: Олександр Ткаченко