Де немає дії добра, там починає діяти зло. От невесела картина із сучасної нашої дійсності. Підлітки, регочучи, залізають на придорожній стовп і збивають з нього знак “Поступися дорогою”. Спочатку на одній, потім на другій стороні перехрестя. Знак “Головна дорога” на вулиці, що перетинає, дістати не можуть, тому палкою насилу завертають його на неправильний бік. Задум їх нехитрий і очевидний: збентежити водіїв, насолодитися аваріями, скандалами, нещастям, а якщо пощастить, то і каліцтвом людей. Зняти це все на стільниковий телефон, потім – викласти в Інтернет.

Дика нісенітниця зла… Цю історію я почув від знайомого. І подумав, а як би я сам поступив, опинися там, поряд з цими підлітками, які безумствують. Ні, звичайно, підійшов би. І звичайно ж постарався б їх зупинити. Але, як абсолютно справедливо помітив цей мій знайомий, у таких випадках сильно бентежить от ця демонічна ірраціональність того, що відбувається.

Ну, от як казати людині в очі: “Ти божевільний і твориш безумні речі?!” Важко це.

І справа тут навіть не в якійсь вже особливій зіпсованості таких хлопців. Думаю, так проявляє себе нереалізований творчий потенціал. Хочеться залишити свій “слід” у світі, хочеться зробити щось, на що можна було б вказувати після приятелям і казати: “От, дивіться, моя робота!” Причому, неважливо, що це буде – розбита кватирка в шкільному туалеті, відірваний дорожній знак або паскудний напис на стіні. Енергія молодості, не будучи спрямована в бік творення, починає шукати собі вихід у руйнівних формах. І от тут у душу починають просочуватися ті самі – демонічні мотиви до руйнування заради руйнування.

Пам’ятаю, як років у чотирнадцять, ми з приятелями, надивившись у кінотеатрі перших вітчизняних карате-бойовиків, з дикими криками ламали ногами новенький паркан у шкільному садку. Штахетини були зовсім свіжі, ще не пофарбовані. Від удару чоботом вони ламалися із сумним хрускотом. Я бив по них знову і знову, ламаючи одну дощечку за другою. Поруч, так само “працювали” мої друзі. А за метрів двадцять від нас стояв завгосп школи – вічно п’яненький дядько Слава, інвалід з одним оком.

І безуспішно намагався пояснити нам, що те, що ми зараз робимо – безумство. Що він їздив за цим парканом на пилораму, наймав робітників, що вони працювали, роблячи цю злощасну огорожу, що це ж усе заради нас, щоб красиво було нам жити.

Прості очевидні речі казав нам дядько Слава метрів з двадцяти. Ближче підійти боявся. І правильно робив. Ця демонічна стихія руйнування опанувала нас настільки, що в якийсь момент мені було вже без різниці, куди ударити ногою: у новеньку огорожу, або в п’яничку-завгоспа. Ми продовжували крушити паркан, і глумливо кричали бідному дядькові Славі: “А чого ти там стоїш, а? Нумо, ближче йди, погано чутно”.

Будь на його місці мужик рішучіший і сильніший, він просто підійшов би і налупцював нам по шиї. Але дядько Слава був спитий, худенький і слабкий інвалід. Врешті-решт, він просто махнув рукою і пішов. Не знаю, чому він не став нас “закладати” директорові наступного дня. Може пошкодував. А може просто не хотів зв’язуватися.

Ціле життя минуло з тих часів, а мені все ще соромно і гірко за той випадок. І коли я почув історію про молодих дурнів, які розважалися зі знаками, відразу ж пригадав себе в їх віці. Дай їм Господи скоріше прийти в розум істини. Щоб не встигли, нетямущі, накоїти чогось такого, про що доведеться шкодувати потім решту життя.

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки