У новорічну ніч забратися в автомобільчик і проїхатися нічним містом. Скільки вогнів! Скільки веселих світів! Здіймаються в повітря ракети, хлопавки… Але більше всяких хлопавок я люблю новорічні вогники. Проте ставиться питання серйозне і наполегливе: заради чого ми викидаємо такі гроші на вітер, вірніше, на мороз?

Рубаються ялинки, продаються тонни іграшок, феєрверків, костюмів, вогнів, проводяться святкові вистави, усі кудись тягнуть дітей, море прикрас, океани смішних шапок і масок. Улюблена частина: готуються «надприродні» салати з такими смаками і в таких кількостях, ніби громадяни бажають наїстися про запас, на рік вперед, купуються і продаються гори подарунків, не завжди потрібних, часто невиправданих, але витратних, морочливих, дорогих. Питається: навіщо це все? Чому б нам не роздати всі ці гроші бідним?

Так, бідним потрібно допомагати. Але і без веселих вогнів не обійтися. Значне має бути відзначене. Так влаштована людина. Якщо їй належить пройти через щось дуже важливе, таке значне, що воно, може, навіть більше всього її життя, їй потрібен знак – обряд, ритуал, символ, одним словом, ціла гора непотрібних речей, без яких людина і не людина зовсім. От я і хвилююся на Новий рік. Радію. Сподіваюся. Тужу. Може, так не можна? А як правильно? З юності учили: не знаєш як, запитай старця.

Учень запитав святого Антонія: що мені робити, щоб врятуватися? Хороше запитання. Просто в саму ціль. Не любила людина ходити колами, била в саму суть. На найпекучіше питання чекала прямої і конкретної відповіді. І отримала. Преподобний Антоній назвав три умови, дотримуючи які можна наслідувати спасіння.

Перше: не сподівайся на свою праведність. Чому ця умова – перша? Запитав чернець, чернець відповів. Ченці – люди, що ведуть праведний спосіб життя. Так їм належить: жити за статутом, молитися, бути стриманими, тримати себе в суворості. Адже ченці живуть ніби в скляному будинку – у всіх вони на видноті, навіть світський одяг не здатний «заховати» ченця. Правильне життя – привілей аскетів, але воно ж і найболючіша точка: легко повірити, що ти «не такий, як інші люди», оскільки вже виконав і перевиконав завдання з особистого спасіння.

Проте цю заповідь святий Антоній, схоже, адресує не лише аскетам і не лише тому, що релігійні люди якось природно схильні до дрібного марнославства. У цій пораді значно більше, ніж викриття подвижницького честолюбства. Преподобний ділиться з учнем не закінченим принципом, виваженим правилом або інструментом, а «ставить» правильний ракурс.

Зауважимо: пораду дає людина, яка присвятила роки життя праці самопізнання. Коли вона каже «не сподівайся на свою праведність», це підсумок багаторічного досвіду, його досвіду, це він виносив роками, це він сказав про себе, про людину, дуже шановану за праведність, доведену і, здається, несхитну. Саме він, святий Антоній, не сподівається на свою праведність. З його вуст правило «не сподівайся на свою праведність» означає: чекай від себе сюрпризів – несподіваних, страхітливих бажань, думок і, швидше за все, вчинків, які можуть явити тебе тобі ж самому в несподіваному світлі.

Засвоїли. Прийняли. Усвідомили.

Правило номер два: приборкуй язик та утробу. Тут, здається, усе зрозуміло. Це і є аскеза в чистому вигляді, ті основні правила духовного життя, які розділяють практично всі релігійні традиції. Почути таке з вуст багаторічного пустинника – природно і передбачувано. Язик і утробу потрібно приборкувати завжди, нині і вічно, і до самого останнього дня жоден християнин не вільний від цієї тактики.

Що ж на третє? А от тут найнесподіваніше, але і найутішливіше. Преподобний дає учневі, можливо, найбільш суперечливу зі своїх порад: «Не шкодуй про те, що минуло». Завжди згадую цю настанову саме на Новий рік, який для мене сплітається з двох найсильніших емоцій, – надії і жалю, і, схоже, з кожним новим роком мого життя останнє переважає.

«Не шкодуй про те, що минуло». Вранці я завжди співаю. Власне, я співаю завжди, коли не їм, хоча бувають виключення. Нещодавно помітив, що гасне в мені ця співучість, все більше мовчу, замислююся, засинаю. Недобре. Неправильно. Але в співучі дні все частіше озираюся назад: от би цей настрій та тиждень тому, або навіть місяць, а от би виявитися з таким настроєм у попередньому році, от тоді б я вже розгорнувся з тими силами, з тим здоров’ям, з міцним сном. Але «смикає за рукав» авва Антоній: не приміряй на себе минуле, його більше немає – ні поганого, ні доброго. Не шкодуй про юність, що пішла, не сумуй про упущені можливості, про незроблене, про несказане – відпусти, забудь. Минулого немає. Немає і майбутнього. Я – тільки тут і одного разу. Живи зараз. Люби сьогодні. Радій з тими, хто поруч. Не приміряй на себе чуже життя, адже життя тебе вчорашнього вже не твоє.

У Бредбері серед персонажів «Вина з кульбаб» є бабуся, яка зберігала і трепетно берегла усі сліди і свідчення прожитих років: свої дитячі шапочки і сукенки, програмки свят і спектаклів, фотографії і вирізки з газет. От вона дівчинка, яка щойно навчилася ходити, а от той самий бантик, який колись сімдесят років тому їй пов’язувала мама, а це та сама квітка, яку вона зірвала, коли школяркою гостювала в тітки. І повний будинок таких свідчень прожитого життя, спогадів, а краще – надгробних плит над кожним епізодом того, що минуло. Бабуся всі ці скарби показує дітям, а вони не вірять, що ця висохла бабуся була колись от тією рум’яною дівчинкою із старої фотографії. І дітям вдається переконати бабусю, що це все не про неї, і вона ніколи не була дівчинкою, вона завжди була от цією старою пані.

І це пишу я – любитель старовини і артефактів. Але ж уся ця дорога сімейна старовина добре саме як пам’ять. А в пам’яті жити не можна. Людина живе тільки тут, тільки зараз. Мабуть, преподобний Антоній добре знав це мистецтво – відпускати минуле. Можливо, бо як справжній подвижник, він був занадто живим – святість робить людину живішою, ніж найздоровіша, повнокровна молода людина, і святі так цінували життя, а воно з нами трапляється тільки в сьогоденні. Можна потонути в минулому, заблукати в майбутньому і упустити ту радість, красу і любов, які от тут, поруч, причаїлися і чекають підбадьорюючого погляду, благословляючого жесту.

Не шкодуй про те, що минуло – ні про погане, ні про добре. Живи зараз. Навіть якщо немало дров наламав, ти ще живий, ти ще тут, ти ще багатьох можеш зробити щасливими, багатьох утішити. Про них думай, на них дивися. В усі очі дивися на те, що є, відпускаючи те, що було. Не проморгай того, що тепер, що близько диханням і поглядом. Те живе, що поруч – більш праве, ніж усе прекрасне і жадане в минулому чи майбутньому. Для минулого – тихий смуток, для прийдешнього – пустотлива і нетерпляча цікавість, для тих, хто поруч – обійми і поцілунки, і море ніжності, яке плескається тільки нині.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)