Наближається Хрещення Господнє. Частенько в народній свідомості святкування того чи другого великого церковного свята асоціюється не стільки з богослужінням, а більшою мірою з “гастрономічно-розважальними заходами”, що займають, звичайно ж, своє місце в традиції святкування.

Не виключення з цього ряду і свято Хрещення Господа нашого Ісуса Христа. Багато християн вважають достатніми цього дня прийти в церкву тільки для того, щоб набрати про запас Водохресної води, або пірнути в найближчу ополонку. А для деяких політиків, громадських діячів і зірок шоу-бізнесу купання в ополонці стає частиною самореклами.

Ці традиції, звичайно ж, хороші, але чи є їх дотримання достатнім для християнина в це свято? Невже ця велика подія в історії людства названа Богоявленням і Просвітництвом тільки тому, що цього дня освячується вода? Як, на вашу думку, із справжньою духовною користю зустріти Хрещення Господнє християнину, сім’ї, країні? – на це питання відповідають священики.

Протоієрей Олександр Григор’єв:

– Важко однозначно оцінити, хороші чи погані для сучасної людини наші традиції. Одні приходять до віри і церкви через них; інші, обмежуючи себе тільки традиціями, так і не приходять до Бога, і тоді вони для них даремні; треті ставляться до невідомих їм старовинних традицій як до пережитку середньовіччя, не сприймають їх і через це віддаляються від Бога і від Церкви.

Наприклад, фарисеї, дотримуючись старозавітних традицій, “передань предків”, звинувачували Господа, що Він переступає закон, і згідно з “законом” Господь має бути розіп’ятий. Так, багато наших хрещених співвітчизників, які вважають себе православними, ставляться до Церкви споживацькі: обмежуються тим, що ставлять свічки, замовляють молебні і сорокоусти, навіть у багатьох монастирях; на Хрещення беруть святу воду, забуваючи її потім пити; на Пасху освячують паски. І все це для того, щоб Бог оберіг від лих, дав здоров’я і благополуччя, допоміг у справах і так далі. При цьому вони забувають, для чого дана нам православна віра і Церква, яка словами Господніми закликає: “Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам“. Думка про Царство Небесне їх лякає, вони не хочуть ні говорити, ні думати про смерть. А міркують так: дав би Бог нам тут їсти, пити і веселитися, насолоджуватися благами земними і бути щасливими, а Царство Небесне додасться нам, адже ми хрещені і тому врятуємося.

На жаль, ми, священнослужителі, буваємо в цьому винні. Якби людям, які приходять для освячення пасок, отримання святої води чи занурення в ополонці, пояснювали, що для спасіння необхідно сповідуватися, змінити саму життєву орієнтацію: від повного занурення в тілесні задоволення – до життя духовного і в причащанні з’єднуватися з Христом, і що це тимчасове життя дане нам для підготовки до вічного життя! Із власного досвіду скажу, що більшість тих, хто приходить у храм за требами, не почують священика, за словом Господнім: “Бо згрубіло серце людей цих, і вухами туго чують, і очі свої стулили, щоб не побачити очима, і не почути вухами, і серцем не зрозуміти, і не навернутися, щоб Я зцілив їх” (Мф. 13:15). Але кожного разу, коли з цього натовпу, який поспішає освятити паски чи отримати святу воду і бігти додому святкувати, потім приходять на сповідь одна, дві чи три людини, – це ні з чим не порівнянна радість для священика.

Ієромонах Макарій (Маркіш):

– Запам’ятався давній водохресний епізод. У Введенському жіночому монастирі в Іванові, де я тоді служив, ми роздавали людям святу воду. Як завжди, довга черга просувалася повільно, незважаючи на наші зусилля: кожен норовив наповнити з дюжину принесених із собою бутлів і пляшок. Раз у раз спалахували суперечки за знайомим з радянських часів сценарієм:

– Жінко, ви тут не стояли!

– Більше трьох банок в одні руки не давати!

– Та ти на себе подивися!

– Та ти сама!..

– Пробачте, – сказав, – ви навіщо, власне, прийшли?

– Як навіщо? За водою!..

– І потрібно було таку чергу на морозі вистоювати? Набрали б з-під крану.

– Тобто як??

– А от так. З подібною життєвою позицією для вас ефект буде такій самий. Таїнство освячення води, яке ми звершили, дійсне – але для вас воно недієве.

Черга замовкла. Декілька хвилин чутно було тільки дзюрчання води і скрип снігу. Потім під роздачу підійшли ті, хто не чув мого богословського екскурсу, і сварка поновилася.

І от ці короткі хвилини тиші і послужили мені основою для якогось оптимізму. Хоч кілька живих душ рознесуть по домівках разом з водохресною водою іскорки того світла, яким Христос просвічує світ.

Священик Гліб Грозовський:

– Усі ми настільки різні. У когось з нас уявлення про те, що свято Хрещення Господнього пов’язане тільки з освяченою водою; у когось на першому місці не вода, а Сам Бог і можливість взяти участь у святковій літургії – причаститися Тіла і Крові нашого Спасителя. Хтось несе цю водну святиню тільки собі, а хтось ділиться з сусідами.

Приємно, що наша країна повертається обличчям до Господа. Але от у чому парадокс. Бог у душі, а про душу подумати ніколи. Навіщо докладати зусилля до сповідання гріхів, якщо можна просто поринути в освячену воду і “очиститися” від душевної скверни? Деякі впевнені, що головне – віра в Бога, щоб Він був у душі, а священики тільки заважають. Правда, з іншого боку, чекають, щоб воду освятив саме священик…

Священик Димитрій Шишкін:

– Чомусь думається, що весь цей наш ажіотаж, “страсті за водою” походить від неуцтва. Звісно, це цілком зрозуміло після 70 років випалювання віри. Але все таки це відбувається і від наївного, неусвідомленого жадання чистоти, святості, дива. Це не треба відкидати, і це, як не дивно, відрадний знак того, що ми живі, не дивлячись ні на що, відкриті вищим, духовним спрямуванням.

Інша справа, що період цього “наївного дитинства”, коли душа живиться “молоком” чудес, захоплень, цей період затягується, і тоді він стає гріхом, якщо можна так сказати, “духовного відставання в розвитку”. Те, що допустиме для немовляти, неприйнятне для отрока, і запит інший з одного і з другого. От нам і пора вже переходити до “духовного отроцтва”. В усякому разі кожному християнину потрібно зрозуміти, що не можна вічно залишатися “дитиною”.

Приходять у храм дорослі, навчені життєвим досвідом люди і розповідають з розчуленням і гордістю, що вони молитву “Отче наш” щодня читають… і воду на Богоявлення святять… і свічечку деколи в храмі ставлять.

Усе це, звичайно, добре і правильно, але треба рухатися далі, не зупинятися на досягнутому. От це треба нам, священикам, пояснювати зараз людям: що у віру православну треба “вживатися”, вростати, докладаючи зусилля, а не плисти за течією. І велика проблема, що людина, не знаючи, не вникаючи в глибини Православ’я, вважає своє життя цілком благочестивим, досить добрим, щоб “Бог простив”. Це саме походить від свідомої і добровільної обмеженості, за принципом: “чого не знаю, того немає”. Чи: “більше знаєш – гірше спиш”. Але таке ставлення саме по собі гріх, в якому треба каятися і який треба в собі зживати. Люди в масі своїй бояться “заглядати” в глибини віри, бояться втратити затишний комфорт свого буденного життя. Але це неминуче, і з цієї шкаралупи, з дитинства доведеться рано чи пізно вилупитися і якось рости. Тут потрібна сміливість, безперечно. Але на допомогу нашій маленькій сміливості Господь подає таку велику благодатну силу, що душа скоро втягується, “звикає” до дорослішання і вже не бажає повернення в дитинство і дивується, як могла їм задовольнятися раніше.

Втім, зростання зовсім не означає одне багатознання, яке, як відомо, лише “надимає”, – а саме досвід християнського життя, виконання правди, в якому знання грає лише роль необхідних “підпор”. Істинне дорослішання зараз у відношенні до загального стану нашого суспільства – це зростання до мінімальних норм християнського життя. Дотримання мінімальних умов, без яких ні про яке християнське життя говорити не доводиться.

Нам, служителям Церкви, зараз потрібно першочергову увагу приділити цій “мінімальній освіті”, переходу (переведенню) християнського люду в масі своїй від дитинства до отроцтва. Перше – всіляко сприяти, щоб люди засвоїли нарешті, нехай у загальних рисах, але правильно і твердо основи православної віри. Без цього ніяк. Адже це просто біда поголовна: люди абсолютно не розуміють, у що і як вони вірять. Ну, те, що в Бога вірує, це, мабуть, будь-хто скаже, а от як – одиниці. І це проблема номер один.

Далі. Треба всіляко прищеплювати навичку домашнього читання слова Божого, Нового Завіту, вдумливого і, головне, свідомого виконання заповідей Божих. Це ж так просто, очевидно, але в реальності, окрім “не вбий, не вкради”, мало хто знає, про що говорить Господь, до чого Він нас закликає.

Сповідь, причастя – джерело духовного життя; як гірко бачити, що не те що багато хто, а саме більшість хрещених людей позбавляють себе цього і навіть не розуміють, чого себе позбавляють.

Молитва домашня, не епізодична, випадкова, але постійна, – це ж теж так важливо! Апостол Павло бажає всім християнам постійності в доброму ділі (див: Рим. 2:7). От і нам потрібно людям пояснювати, що важливо саме починати організовувати своє життя православно, вести християнський спосіб життя, нехай навіть дотримуючись якихось мінімальних, але не зовсім вже “дитячих”, а, принаймні, “підліткових” вимог.

Це дуже важливо зараз пояснювати, і саме повсюдно. Втім, це вже і робиться, але, напевно, погано ми, служителі Божі, молимося, якщо люди не розуміють важливість цих “малих” вимог.

Дотримання постів. Зрозуміло, що важко і незручно і таке інше. Але одна справа – не виходить, і я йду в храм і каюся, а друга справа – не хочу навіть знати, щоб не затьмарювати своє безтурботне життя “непотрібними” знаннями.

Посилаються іноді на “зручне”: будьте, як діти. Нібито, простішими треба бути. Е-е, ні, почекайте, давайте наші вільні трактування не вважатимемо істиною. Той же апостол Павло каже: “Не будьте дітьми розумом: на зле будьте, як діти, а розумом будьте повнолітні” (1Кор. 14:20). От у чому уподібнюватися потрібно дітям – у не пам’ятанні зла, а віру свою треба пізнавати всією повнотою даних нам здібностей, творчо, ревно.

Втім, найголовніше – те, що жодними буквами не поясниш, – це живе, щире прагнення, любов до Бога. Віра, читання слова Божого, виконання заповідей, молитва і піст – це все засоби, хоч і необхідні, але все таки засоби надбання благодаті – цієї “відповіді” люблячого Отця на немічне синівське лепетання. Як цю любов пробудити, як навернути людей до Господа, як запалити їхні серця?! Саме це головне питання, відповідь на яке прихована в сокровенних глибинах Божого Промислу. Зрозуміле тільки одне: якщо ми, служителі Божі, не будемо цією любов’ю горіти – нікого ми не запалимо і не захопимо з дитинства в отроцтво, а значить, починати дорослішати потрібно, передусім, нам самим.

Ну от… стільки наговорив, а про Богоявлення толком і не сказав нічого. Але, можливо, у цьому і справа, що сенс, сокровенний зміст цього свята – події явлення у світ Бога! – неможливо пізнати одним тільки розумом, але благодаттю, що діє в серці, оживляє та окриляє душу. Але для цього ми і самі повинні робити все, про що Господь нас просить так терпляче і лагідно, кажучи: “Якщо любите Мене, то дотримуйтесь Моїх заповідей” (Ін. 14:15).

Адже от прості, знову ж таки – мінімальні речі, маленька, але така корисна праця: напередодні святвечора зберемося сім’єю та прочитаємо вголос або розповімо, хто знає про сенс свята Богоявлення. Про те, що диво велике здійснюється, Сам Бог приходить у людський світ, щоб преобразити кожного з нас, оживотворити, дарувати надію і вічне, благодатне життя.

Сходіть напередодні свята на службу Божу, і не на десять хвилин, а від початку і до кінця постійте. Важко. Проте яка за цим зусиллям над собою радість відкриється – самі подивіться. І ні з чим вона не зрівняється. Та й вранці прийдіть до храму, нехай з водою, але на початок служби. Моліться, а може бути, хто і знайде в собі сили і рішучість підготується до причастя. От вже радість буде! А більшого і бажати не можна. А там можна і воду освятити і нести спокійно додому, але не як “трофей”, а як символ, знак таємничої причетності. Як же це добре! І причетність цю інакше як за допомогою особистих зусиль, хоч малих, але свідомих не придбати.

Словом, давайте не лінуватися вникати у власну віру, і не розумом тільки, але вчинками, і ця упокорена причетність до Христа відкриє нам абсолютно інший, недосяжний у звичайному житті досвід. І з цього благодатного досвіду, як із зерна, неодмінно почне в нас зростати і зріти благодатний колосок Небесного Царства!

За матеріалами сайту Правмир

Богоявлення та свята вода