Скажу відразу: свято Водохрещя викликає в багатьох православних християн складні відчуття, і автор цих рядків – один з них. З одного боку, радіти б: одне з головних свят християнського року, взагалі одне з перших християнських свят – старше за Різдво! – воно відзначається прекрасними і глибокими за сенсом богослужіннями, а водосвяття притягує в храми і на освячення водоймищ у рази, якщо не в десятки разів більше людей, ніж в інші дні, за виключенням, хіба що, Пасхи.

З другого боку, саме те, хто і навіщо йде в ці дні в храми і на водоймища, і є джерелом зніяковіння. Що робити з цими незліченними жінками середніх років, які дзвонять посудом і штовхають ліктями, щоб отримати водохресної води чи ледь не вголос розмірковують зі знанням справи під час богослужіння, чим “водохресна” вода нібито відрізняється від “богоявленської” (що насправді одне й те саме), “від чого” або “для чого” потрібно застосовувати одну чи другу? Що робити з цими масовими, часто п’яними купаннями в ополонках, з тиражованим чоловічим вихвалянням різного роду начальників і політиків, які таким чином “очищаються” і заразом проявляють своє єднання з народом? Що робити, нарешті, з масовим уявленням про водохресне купання як різновид “моржування”? Яке відношення все це має до Ісуса Христа і християнства?

Популярність Водохрещя і народних традицій, з ним пов’язаних, не могла, звичайно, виникнути ні з чого. Традиції, пов’язані з Богоявленням, йдуть корінням у середньовіччя, коли драматизація євангельських подій – зокрема і хрещення Христове в річці Йордан – була абсолютно органічною. А язичницькі і християнські форми тісно сплетені із самого початку християнської ери, яка наповнювала новим змістом язичницьку античність, користуючись у той же час її мовою і інструментарієм для вираження своєї Благої Звістки в різноманітних культурних формах.

Зніяковіння викликає не саме свято, а саме його непропорційна популярність і спотворене, як бачиться багатьом християнам, святкування. Зніяковіння і тихий спротив, що виникає проти водохресних купань.

От вже і один з архієреїв – єпископ Євтихій (Курочкін), виступив із статтею “Чому я проти водохресних купань”. Ці купання з ризиком для здоров’я, а іноді і життя, він вважає гріховною “спокусою Бога”, нешанобливим ставленням до святині – освяченої води.

“Скільки таких людей, які самозадовольняються водохресним купанням, вважаючи, що це найдієвіший доказ своєї віри, але більш і пальцем не ворухнуть, щоб душу врятувати, щоб вирватися з поневолення гріха, своєю релігією люди обирають дрімучий забобон і на святиню їм начхати”.

Посилаючись на відомого церковного автора межі XІX – XX віків, він однозначно вважає купання забобоном, з яким слід боротися.

Цікаво, що, на відміну від пасхальних яєць і пасок, які жили як домашня традиція і серед абсолютно нецерковних людей за радянських часів, купання на Водохрещя і інтерес до водохресної води якщо і залишалися десь, то практикувалися таємно. Хто б і де дозволив публічне купання на Водохрещя за радянських часів?

У пострадянський же час саме публічність і засоби масової інформації послужили такому непропорційному поширенню цієї традиції. Ну яке ЗМІ, а особливе телебачення, відмовить собі в задоволенні показати візуально виграшні сцени цього дивного звичаю місцевих племен? Звичайно ж, звичай цей ще прекрасно ліг на глибинні уявлення про необхідність демонстрації світу нашої “православності”. А політики знайшли в поєднанні цих обставин прекрасну можливість для самореклами.

Окрім зовнішньої ефектності і завзятості, сучасні звичаї Водохрещя виявилися чудовим вираженням тієї самої каші в головах, яка характерна для величезної більшості наших співгромадян. Тут є місце і православ’ю, і астрології, і здоровому, і нездоровому способу життя, і конкретній магії – тому як одні “заряджають” воду самі, а інші ходять за “зарядженою” водою до спеціально навчених жерців.

Що ж робити в цій ситуації православним християнам? Чи виступати рішуче проти цієї практики, як виступив єпископ Євтихій? Чи втікати від місць масових купань до тихих йорданей “для своїх”, як багато парафій? Чи просто не купатися, благо це абсолютно необов’язково для свята? Або ж використовувати цю ситуацію як платформу для місії?

Схоже, що ті зніяковіння, які виникають навколо сьогоднішнього великого свята – це те зніяковіння, яке є в нашому суспільстві між людьми церковними і більшістю нашого народу – людьми, які асоціюють себе з православ’ям, але лише на рівні “народної традиції”. Людьми, які вважають, що їм вистачає кількох магічних дій, – чи поринути в ополонку раз на рік або іноді зайти в храм свічку поставити – і таким чином і “православність” свою довести, і перед Небесами якось застрахуватися. Але ж це від духовної спраги, яку не можуть втамувати! Уриваючись у храми і простуючи на річки і озера на свято Водохрещя мільйони наших співвітчизників, які мало знають, а часто і не хочуть знати, часто нетверезі, часто практикуючі відвертий окультизм, руйнують той милий і комфортабельний світ, який побудували для себе кілька відсотків “церковних” віруючих. Це виклик для всіх. Це заклик до євангельської місії. Але в ньому відбиваються і складнощі з пошуком її форм у сучасній ситуації. А ставлення до форм святкування Водохрещя – лише окремий випадок.

Автор: Андрій Золотов

Богоявлення та свята вода