Багатство та убогість

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Важко уявити собі чоловіка, який впродовж свого тривалого життя завжди і в усіх обставинах тільки і «був багатий, одягався в порфиру і висон і щодня розкішно бенкетував» (Лк. 16:19). Так само важко уявити, що в житті якоїсь іншої людини ніколи не відбувалося нічого доброго і хорошого та єдиним проявом любові і співчуття за все її життя була ситуація, коли «пси, приходячи, лизали струпи» її (Лк. 16:21). Бо найостанніший бідняк поза сумнівом знавав і кращі роки, переживав колись дні повноти і щастя, і так само всякий, хто нині одягається «в порфиру і висон» ніяк не застрахований ні від немочі старечої, ні від самотності, ні від струпів на тілі. Якщо відволіктися від прямого значення образів сьогоднішньої євангельської притчі про багача і Лазаря та згадати, що жадання розуміння, співчуття і любові може бути анітрохи не менш гострим, ніж, скажімо, голод, стане зрозуміло, що бажання «насититися крихтами, що падали зі столу багача» було в якийсь час пережитим, напевно, кожним з нас.

А якщо так, то з ким з двох героїв цієї притчі співвіднести мені тоді моє власне життя, мою то радісну, то скорботну долю? Хто я – безсердечний багач або нещасний Лазар? Це не дозвільне питання. Від такого самовизначення, очевидно, залежатиме наша посмертна доля. Адже покаяння можливе тільки тоді, коли людина сама, у відповідь на благодатну дію Духа Святого в її ще не померлій душі, просить Бога відкрити їй виключний стан речей, коли вона пильно випробовує свою совість, не ставлячи перед собою завдання неодмінно виправдатися у власних очах. І зуміти зробити це треба, поки не здійснився над нами останній суд, поки не затвердилася між моєю душею, що гине, і місцем вічного спокою праведників – лоном Авраамовим – «велика безодня» (Лк. 16:26), яку навіть самі святі здолати не зможуть, щоб допомогти тим, хто мучиться «у полум’ї цьому» (Лк. 16:24).

Найлегше ототожнити себе із страждальцем Лазарем. Навіть якщо є дах над головою, а вдома завжди вистачає їжі, кожен з нас хоч у чомусь вважає себе обділеним, тобто – убогим. Мало хто повністю задоволений своїм соціальним статусом, рідко кому вдається задовольнитися тим багатством буття, яким нагородив усіх нас Господь, і вже зовсім виняткова ситуація, коли людина приймає з упокорюванням і вдячністю усю скорботу і випробування, що посилаються їй Премудрим Промислом Божим для спасіння її ж душі. А що вже казати про милосердя, доброту, співчуття ближніх? Кому з нас і коли вистачало цього вдосталь? Хто з нас може похвалитися тим, що, наприклад, «в друзях особливо щасливий», а іншого йому і не потрібно? Як не дивно, солодко і приємно думати про себе як про обділеного багатством, здоров’ям, людською участю і любов’ю. Усе мало грішникові! Усе йому чогось бракує!

І таким чином наша уявна убогість зовсім не стає для нас рятівною умовою вічного блаженства (Мф. 5:3), як це обіцяно Христом у Нагорній проповіді, а стає приводом для смутку і туги. Те ж і з багатством. От вже що могло б стати причиною вдячності і безперестанної добродійності! Проте так само, як важко «верблюдові пройти крізь вушко голки» (Мф. 19:24), багатому важко чомусь пам’ятати застереження апостола Павла, адресоване такому ж багатому благодаттю народу Божому, християнам, наверненим з язичників: «Не величайся, але бійся. Бо якщо Бог не пощадив природних гілок, то, гляди, чи пощадить i тебе» (Рим. 11:20,21). Кому багато що дане, з того багато і спитається, і благодатні дари Духа Святого, які мають усі, що прийняли Церковні Таїнства, – не привід для гордовитого піднесення над «зовнішніми», як і надлишок грошей – не привід для «блискучого бенкетування», бо багатство дане нам Богом не для самозадоволення, але для служіння ближньому.

Нікому з нас не замовлена дорога в лоно Авраамове. Нікого з нас, багаті ми чи бідні, не відкидає Христос Спаситель. Ні для кого не закрите Царство Боже. Тільки про одне не варто забувати: якщо ти убогий і хворий, як Лазар, тоді будь, як Лазар, смирний і благодушний, бо жодної заздрості не тримав цей нещасний до багача, жодної ненависті, але покірливо і просто переносив послану йому Богом скорботу. Якщо ж ти відмічений Творцем благодатними дарами: здоров’ям і силою, грошима і здібностями, розумом і заповзятливістю, не забувай, що усе це – не твоя заслуга і належить, отже, не тобі одному. Озирнися навколо себе, і ти побачиш, що завжди зовсім неподалік знаходиться той, з ким ти можеш поділитися своїми грошима, своїм часом, своєю любов’ю. Інакше – твоя доля буде гірше долі псів, які лизали струпи нещасного Лазаря і хоч би так полегшували його страждання. Вони – полегшували, а ти – ні. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 22 неділя після П’ятидесятниці