Місія в повсякденності
Продовження проповіді Христової
Навіщо ми приходимо в храм, що ми покликані в ньому робити – це нам, людям, які можуть вже, на щастя, назвати себе віруючими, – відомо. Але от ми вийшли з храму і пішли – на роботу, або до себе додому, або кудись ще. І опинилися – у більшості випадків – серед людей, яких віруючими не назвеш. У кожного з цих людей – своя особиста, багато в чому унікальна ситуація. Хтось визначає себе словом “атеїст”, хтось розумним терміном “агностик”, хтось каже: “Я вірю, але Бог у мене в душі і більшого мені не треба”, хтось, набігавшись по Інтернету, готовий обрушити на Церкву і на її людей лавину страшних звинувачень. А хтось просто не замислюється про Бога і питань про віру свою собі не ставить – занадто зайнятий іншими питаннями.
І що ж ми? Спершу: чи повинні ми бути хоч би в якомусь сенсі місіонерами серед цих людей? Якось на них впливати? Чи немає в нас такого обов’язку?
А якщо все ж повинні, то яким чином… і якими нам для цього потрібно бути?
Що сприяє успіху нашої місії, а що – навпаки?
А щоб відповісти на ці питання, треба з’ясувати, що є місія в Церкві взагалі. Чому християнство, на відміну від юдаїзму, від східних культів, із самого початку припускає необмежену, тобто не залежну від жодних земних меж місію, навчання і просвіщення народів – і кожної людини окремо?
Відповідь, втім, вже проситься: бо християнство є релігія любові. Значить, наше місіонерство, наскільки воно виявиться нам доступним, має бути ділом любові? Чи не припускаємося ми часом помилки, перетворюючи діло любові на акт агресії, “захисту наших святинь”? А що ще, окрім любові, вимагається від нас, щоб гідно свідчити про свою віру?
Про все це, про місію кожного дня постараємося тут поговорити.
* * *
“Ніхто, засвітивши світильник, не ставить його в закритому місці чи під посудину, але на свічник, щоб усі, що входять, бачили світло” (Лк. 11:33).
Історія церковної місії – це настільки велика і складна тема, що по кожному історичному періоду і навіть по кожному окремому місіонерові можна було б написати не один том досліджень. Тому в цій статті не ставиться мета розповісти про історію місіонерства в усіх подробицях і деталях – це просто неможливо зробити. Спробуємо виділити в історії церковної місії найважливіші моменти і частково – поглянути на місію і місіонерство Церкви як би зсередини.
Трохи філології
Спершу треба розібратися зі значенням слова “місія”. Що ж воно означає? Це слово походить від латинського дієслова mіtto (мітто) – “посилати, відправляти, повідомляти”. У грецькій мові ті ж значення несе слово αποστέλλω (апостело), з яким пов’язане слово “апостол” – “посланець”.
Тобто місія – це послання чи відправлення, а місіонер – той, хто був посланий з певною метою. У чому ж мета християнської місії, місіонерів або апостолів? Відповідь на це питання дається в Євангелії: “І, наблизившись, Ісус сказав їм… Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам” (Мф. 28:18-20). Апостоли – не просто оповідачі, апостольська проповідь – це заклик до життя по вірі в Господа Ісуса Христа.
Коли почалася місія?
На перший погляд, досить просте питання: початок місії – це початок апостольської проповіді в день П’ятидесятниці (див.: Діян. 2:1-47). Але річ у тім, що це не початок, а швидше новий етап, продовження того, що було почато задовго до апостолів. Про першу місіонерську проповідь, що прозвучала в Едемському саду, можна прочитати в Бутті – книзі, що відкриває Біблію. Господь дає прабатькам, які згрішили обіцяння, що “Сім’я жінки уразить голову змія” (див. Бут. 3:15). Сам Бог закликає прабатьків вірити в обіцяного Спасителя, Який переможе змія-диявола і позбавить людство від влади гріха.
Старозавітними місіонерами в повному розумінні слова можна назвати пророків. Слово “пророк” нерідко розуміють не зовсім правильно, асоціюючи його лише з пророцтвом майбутнього. Служіння старозавітних пророків не обмежувалося пророцтвом про прийдешні події. Передусім пророки були посланцями Бога до Свого народу, які сповіщали волю Божу, закликали до покаяння і зміни життя, викривали гріхи. Наприклад, пророкові Мойсеєві Господь прямо каже: “Я пошлю тебе до фараона; і виведи із Єгипту народ Мій, синів Ізраїлевих” (Вих. 3:10).
Тут використовується слово “апостело” (посилати), тому Мойсея можна назвати апостолом. Мойсей сповістив ізраїльському народові позбавлення від єгипетського рабства, яке стало прообразом майбутнього позбавлення роду людського від рабства гріху, здійсненого Господом Ісусом Христом.
Дії і слова пророків мали, як правило, два значення: пряме, яке стосувалося тих людей і подій, сучасниками яких були пророки; і передбачене, що стосувалося майбутніх часів, відкривало ту чи іншу подію, пов’язану з прийдешнім Спасителем. Наприклад, пророка Ісаю згодом навіть назвали старозавітним євангелістом, бо саме він дуже ясно і точно пророкував про Христа. Одне з найважливіших його пророцтв – народження Христа від Діви – Сам Господь дасть вам знамення: “Ось, Діва в утробі прийме і народить Сина, і наречуть ім’я Йому: Еммануїл” (Іс. 7:14).
Але головним місіонером, який сповістив закінчення Старого Завіту і початок Нового союзу Бога з людиною, став святий Іоанн Хреститель, який з’явився з проповіддю покаяння, – зміни життя, так необхідної для зустрічі з Богом. Тому його називають Предтечею Христовим. Він прямо вказує ізраїльтянам на Спасителя: “Я хрещу вас водою на покаяння, але Той, Хто гряде після мене, Сильніший за мене; я недостойний понести взуття Його; Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем” (Мф. 3:11); “Ось Агнець Божий, Який бере на себе гріхи світу” (Ін. 1:29).
Місія пророків – підготовка. Увесь Старий Завіт можна назвати підготовкою обраного народу до зустрічі обіцяного Спасителя – Сина Божого. Апостол Павло виразив цю думку так: “Бог, Який багаторазово й різноманітно говорив здавна отцям через пророків, в останні ці дні говорив нам через Сина, Якого поставив спадкоємцем усього, що Ним і віки створив. Цей, будучи сяєвом слави і образом іпостасі Його і тримаючи все словом сили Своєї, здійснивши Собою очищення гріхів наших, сів праворуч престолу величі на висоті” (Євр. 1:1-3).
Місія Месії
“Я для того народився і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину; кожен, хто від істини, слухається голосу Мого” (Ін.18:37). Це слова Господа Ісуса Христа, вимовлені перед Пилатом. Місія Христа – явлення істини Божої, вірніше, Христос – це Сама Істина, явлена світу. Яку ж істину являє Месія, Син Божий, людині? На це питання ми також знаходимо відповідь в Євангелії: “Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина Свого в світ, щоб судити світ, а щоб світ спасся через Нього” (Ін. 3:16,17). Місія Христова триває в Церкві. І триватиме до кінця світової історії.
Головна справа Христова – смерть і Воскресіння. І Євангеліє – це благовістя про смерть і Воскресіння Христа Спасителя. Але Господь супроводжує Своє рятівне служіння проповіддю. Цікаво, що деякі древні супротивники християнства, критикуючи “новоявлене вчення”, дивувалися з того, навіщо Бог так багато ходив і говорив з людьми?! Це здавалося для них абсолютно неможливим і навіть негідним Бога – “опускатися” до проповіді біднякам і суперечок із супротивниками.
Дуже важливо і те, як Господь звертався до людей. У Євангелії можна знайти і напучення, і викриття, і заклик до глибшого і повнішого виконання заповідей, і, що дуже важливо, притчі. У притчах Господь використовував зрозумілі людям образи, щоб через них розкрити рятівну істину про спасіння Богом людини. Тобто Сам Бог, Який став таким, як ми, в усьому, окрім гріха, звернувся до нас нашою мовою. Сам Господь Ісус задав тон наступному церковному місіонерству.
Треба сказати ще і про те, що Господа Ісуса Христа слухали не лише ізраїльтяни: Його проповідь і рятівна місія були звернені до всіх людей. Не раз він хвалив віру язичників: “Істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри” (Мф. 8:10). Говорив, що “інших овець маю, які не з цього двору, і тих Мені треба привести; і голос Мій почують, і буде одне стадо і один Пастир” (Ін. 10:16). Інші вівці – це всі неізраїльтяни, яким належало увійти до Церкви – духовного Ізраїлю.
Автор: священик Василь Куценко