В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Той, хто повчає кощунника, наживе собі неславу, і той, хто викриває нечестивого – пляму собі. Не викривай кощунника, щоб він не зненавидів тебе; викривай мудрого, і він полюбить тебе; дай наставляння мудрому, і він буде ще мудрішим; навчи правдивого, і він примножить знання» (Притч. 9:7-9). Так учить нас премудрий Соломон, попереджаючи від тяжких помилок і скорботних їх наслідків. І за словом Христовим виходить, що «добра людина з доброго скарбу виносить добре, а зла людина зі злого скарбу виносить лихе» (Мф. 12:35). Таким ось чином і безрозсудний читач Євангелія, подібно до одержимого заздрістю шанувальника Закону, примудряється винести із скарбниці Слова Божого не рятівний заклик до покаяння, а все нові і нові приводи докорити і засудити ближніх.

У таких «кощунників» і Закон, і Пророки, і саме Благовістя Христове – лише привід для піднесення і хвастощів, бо кощунством якраз і називається використання священних предметів у низинних цілях. Закон даний був народу Божому не для того, щоб один з його тлумачів наживав собі моральний капітал, а Блага Звістка про загальне воскресіння з мертвих, яким, власне, і є Священне Писання Нового Завіту, – не аргумент у спорі з безбожником, а, за влучним виразом, «Книга для службового користування», тобто правильно зрозуміти її можна тільки усередині Церкви, методом Церкви і будучи членом Церкви. Метод же Церкви простий: «До свободи ви покликані, браття, тільки щоб свобода ваша не стала приводом для догоджання плоті, але любов’ю служіть один одному. Бо весь закон в одному слові міститься: “Люби ближнього твого, як самого себе”» (Гал. 5:13,14).

Коли любиш тільки самого себе, тоді і Закон, і Євангеліє, і богослужіння стають лише інструментами самоствердження і використовуються грішником у цілях безумовно низинних і неналежних. От чому «знавцям» церковних правил так солодко буває повчати новачків у храмі: цього не роби, туди не ходи, свічки – направо, записки – наліво! Нехай знають, хто тут хазяїн!

А хазяїн тут – Христос. Він Один «не дивиться на особи і не бере дарів» (Втор. 10.17). Він Один відає сокровенну людську душу, «що мала духа немочі років вісімнадцять» (Лк. 13:11), скорчену і не могла випрямитися. Зрозуміло, що спокуса виявитися поряд з дивом, а ще краще «на роздачі» дива, дуже велика, тому начальник синагоги і вирішив покерувати і народом, і Сином Божим: «Є шість днів, в які дозволено робити; в ті і приходьте зцілятися» (Лк. 13:14). Неначе Богові тільки того і треба, щоб нещасна зігнута жінка строго дотримувала розклад богослужінь. От теж секретар при великому начальнику!

Христос і фарисеї, Джеймс Тіссо

У цьому контексті зовсім інакше звучать слова апостола Павла з його Послання до Ефесян, яке ми щойно читали: «Бо наша боротьба не проти крови і плоті, а проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6:12). Не стільки начальника синагоги докоряє Христос, не людину, не «кров і плоть», скільки «дух злоби», який опанував ним так само, як оволодів він зігнутою жінкою.

В однієї уражене тіло, у другого – душа. І при цьому вони не просять Спасителя про диво зцілення. Жінка – бо покірливо несе свій хрест, вважаючи, що коли Бог судив їй вісімнадцять років бути «зв’язаною сатаною», значить, так тому і бути. Недаремно Господь називає її «дочкою Авраамовою». Крім того, що вона за народженням належить до нащадків прабатька, вона уподібнилася йому в упокорюванні і лагідній згоді з волею Божою. Адже і Авраам не дуже міркував, коли Бог велів йому принести в жертву власного сина. Така покірлива готовність нести свій хрест винагороджується зціленням.

Але і похмура гординя начальника синагоги лагідніє викриттям Христовим: «І коли Він говорив це, усі, що противилися Йому, засоромились; і всі люди раділи всім славним ділам Його» (Лк. 13.17). Дійсно, як каже Златоуст, «останнього милує, і першому попадає. І тому дає, і цьому дарує». Коли тіло здорове – зігнута розпрямляється і починає славити Бога, бо їй дароване нове життя. Але і уражений соромом начальник синагоги виявляється ще не остаточно мертвий душею, і він, виявляється, може стати істинним «сином Авраамовим».

Ми всі радіємо, коли зціляємося від недуг своїх, зрадіємо ж і здатності відчувати докори сумління, що збереглося. Бо і перше і друге – благословенні дари Божі нам грішним. І здоров’я, і жива совість цінні не самі по собі, а тільки тоді, коли вони дають можливість душі вирости в міру святості та успадкувати «Царство, уготоване вам від створення світу» (Мф. 25:34). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 27 неділя після П’ятидесятниці