В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Сьогоднішню неділю свята Церква називає неділею святих отців, бо саме сьогодні ми з вдячністю і синівською повагою згадуємо тих, хто по волі Божій життям своїм, самим фактом свого існування на землі послужив великій таємниці Втілення Божественного Логосу, Вічного Слова Божого. Ми згадуємо сьогодні наших духовних предків. Ми, спадкоємці Нового Завіту, згадуємо тих, хто були учасниками Завіту Старого.

Богові ще до створення світу були відомі долі цього світу, Йому вже було відомо, що для спасіння людини від вічної смерті, від поневолення гріху Син Божий стане Сином Людським, щоб померти за людські гріхи. Воля Божа, Божа всепрощаюча Любов готова була принести Себе в жертву заради того, щоб кожен з нас мав можливість Вічного Життя, щоб смерть і гріх не могли панувати у світі. Але людина, створена за образом і подобою Божими, створена була вільною, і тому для тріумфу Божої справи у світі необхідно було, щоб і вільна людська воля з відданістю і надією з’єдналася з волею Божественною. Треба було, щоб у роді людському знайшовся хтось, хто з абсолютною довірою, не сумніваючись і не вимагаючи доказів, пішов би життям, наслідуючи заклик Божий.

Таким був той, чиє ім’я ми згадали сьогодні першим в урочистому Диптиху предків Спасителя, яким відкривається Священне писання Нового Завіту. Таким був Авраам, за вірність і довіру наречений другом Божим. Це йому, Аврааму, Господь обіцяв стати батьком великого народу, у соборному тілі якого буде зіткана людська плоть Сина Божого. Це він, вірний Божому заклику, вірний до такої міри, що готовий був позбутися довгожданого і улюбленого сина, отрока Ісаака, він, вірний настільки, що залишив землю батьків, батьківщину свою, і пішов туди, куди вів його голос Божий, – став прабатьком люду Христового, праотцем народу Божого.

Усі ці імена, які ми благоговійно згадували сьогодні і які з таким нерозумінням, а часом і роздратуванням читають люди, від Церкви далекі, усі ці імена – не просто безглуздий і випадковий набір слів. Це імена людей, праведників і грішників, які вже тільки тим виправдали своє життя, що через них ми з вами отримали рятівну можливість бути дітьми Божими. Вони шукали Бога, вони чекали Бога, вони з тужливим сподіванням намагалися бути гідними свого високого покликання. Не у всіх це вийшло, але я вірю, що всі вони, навіть грішники, отримали спасіння в Христі Ісусі.

Так само і ми, за словом апостола Петра, “колись не народ, а нині народ Божий; колись непомилувані, а нині помилувані” (1Пет. 2:10). Як вони у давнину несли в собі, у крові своїй, у генах своїх майбутнє здійснення люду Христового, так само і ми, грішні і непотрібні, слабкі і лукаві, повинні нести в собі, у душах своїх, маленьке гірчичне зерно, з якого виникне і розцвіте в роді людському Царство Небесне, Церква Христова, Небо на землі.

Це завдання усього нашого життя – стати народом Божим, стати тим обраним Богом людством, через яке будь-хто і кожен смог би увійти до спілкування з Богом. Це дивлячись на нас, світ мав би побачити лик Христовий. Так само як у Древньому Ізраїлі належало виникнути тілу Боголюдини, так у Новому Ізраїлі – Церкві таємничо твориться тіло Христове. Для того і обрав нас Господь від світу, щоб ми стали Його народом.

Це до нас звернені слова апостола Петра: “А ви – рід обраний, царствене священство, народ святий, люди відновлення, поставлені для того, щоб сповіщати чесноти Того, Хто покликав вас із темряви у чудове Своє світло” (1Пет. 2:9).

Це завдання – стати Божим народом, – завдання позачасове, вічне. Коли Церква на панахиді молиться про спочилих, вона соборно просить Господа упокоїти чад своїх, які відійшли у вічність, “на лоні Авраама, і Ісаака, і Якова”. Іншими словами, ми молимося про те, щоб рано чи пізно і наші імена опинилися в цьому ж ряду, у цьому ж списку, який сьогодні благоговійно читався за Божественною літургією в Євангелії від Матфея.

Колись знайшлися у світі люди, які жили не для себе тільки, але передусім для того, щоб Бог-Слово став Христом Спасителем, і це їх імена ми трепетно вимовляли сьогодні. Треба, щоб і нині знайшлися люди, які серед несамовитої метушні світу цього хоч іноді згадуватимуть, до чого вони призначені, – бути народом Божим, для якого критично важливі не “слава, куплена кров’ю”, не “заповітні передання” а “єдине на потребу”, те, для чого утілився Христос, те, для чого в убогій вифлеємській печері “засяяло миру світло розуму” – спасіння кожної людини від рабства гріху. Від смерті. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя святих отців