Жертвопринесення

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Безневинна кров цих дітей пролилася в землю міста Давидового, зробивши її дійсно Святою Землею. З призначених до заклання врятувався тільки Один, щоб за премудрим задумом Божим у день, коли «настала повнота часу» (Гал. 4:4), пролити Свою Святу Кров за спасінню світу і в спокутування гріхів не лише всіх убитих, але і вбивць, не лише праведників, але і всіх грішників на світі. Бо святість, на відміну від похоті, приносить у жертву не тих, хто під руку підвернеться, а завжди саме себе, тим самим рятуючи від погибелі навіть тих, хто про спасіння і не просить.

Така правда вища за людське розуміння. Таке благовістя просто не могло бути вигадане людьми. Навряд чи людський розум зможе зрівняти жертву і ката, відкривши шлях у рай безневинним Вифлеємським немовлятам і одночасно розбійникові, руки якого по лікоть у крові його жертв! І коли апостол Павло пише у своєму Посланні до християн Галатії: «Сповіщаю ж вам, браття, що Євангеліє, яке я благовістив, не є людське; бо я прийняв його і навчився не від людини, а через одкровення Ісуса Христа» (Гал. 1:11,12), – він, звичайно, саме таку «несправедливість» має на увазі. Бо жертва ніколи не буває справедливою або рівноцінною; справедливим і рівноцінним буває обмін.

Одкровення Христове, що розпочалося в Різдвяну ніч у Вифлеємському хліву, стало доти небувалим одкровенням людині про Бога. За грішним і недосконалим нашим розумінням, можливо, можна погодитися на принесення в жертву спокутування гріхів безсловесної тварини, якоїсь овечки, наприклад, або в крайньому випадку навіть самої людини, як це неодноразово бувало в жорстокій історії роду людського, проте допустити, щоб дитяча кров лилася за примхою божевільного тирана, а за прощення гріхів розбійників і лихварів, розпусників і фальшивомонетників була б принесена Пречиста Плоть Боголюдини – це вже занадто!

На терезах якої справедливості можна зважити убитих немовлят і Одного Врятованого? Як взагалі поставити в один ряд ката і жертву? А тим часом Той, Хто молився на Хресті за катів, одночасно молився і про нас, грішних, і про те, чиє ім’я стало лайкою, і про того, хто «з’їдений червою, помер» (Діян. 12:23).

Усе це відбувається на очах усього людства, у рамках його історичної пам’яті. Проте ми не напоумляємося приголомшливими подіями євангельської історії, яка от вже дві тисячі років доступна кожному, хто має вуха. Ми як і раніше волаємо до Неба, загрожуючи стислими від «праведного» гніву кулаками: «Куди Бог дивиться? Чому гинуть безневинні немовлята?» Ми ставимо Небу наші рокові питання, абсолютно впевнені в тому, що коли б не мовчання Боже, безневинні немовлята не гинули б і все творіння не страждало б і не мучилося донині. Які б нещастя не обрушилися на рід людський, хіба хоч в одному з них рід цей «перелюбний і грішний» угледить свою провину? Ні, у нас, як завжди, винен тільки Той, Хто за нас же приніс Себе в Жертву!

Навіть розсудливий розбійник зрозумів, що «ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали» (Лк. 23:41), а ми, безрозсудні нащадки його, усе шукаємо винуватого у своїх нещастях, усе підозрюємо Небеса в байдужості до нашої скорботи, на усі лади повторюючи одне і те ж питання: «За що, Господи?»

От для нас Ірод – найлютіший лиходій з усіх, що жили на землі, а подумати, так за одне тільки двадцяте століття в нашій скорботній Вітчизні стільки безневинних немовлят, що ще не народилися, убивається, що з жодним Вифлеємом не зрівняється! Та якщо б тільки це! Нам би не Небу погрожувати, а сидіти тихенько, з жахом поглядаючи по боках і згадуючи слова Спасителя нашого: «Або думаєте, що ті вісімнадцять, на яких упала башта Силоамська і побила їх, були винні більше за всіх, що живуть в Єрусалимі? Ні, кажу вам; але, якщо не покаєтесь, усі так само загинете» (Лк. 13:4,5).

Тому, Хто приніс Себе в Жертву, народившись у печері Вифлеємській, а потім прийняв страшну смерть, простягнувши пречисті руки Свої на Хресті, не потрібні жодні наші жертвопринесення, окрім одного, про яке щодня нагадує нам пророк Давид: «Жертва Богові – це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш» (Пс. 50:19).

Ну, а тому, хто у вічній і лютій похоті своїй повстав на «Господа нашого і Христа Його» (Одкр. 11:15), тому мало і безневинних немовлят, бо його вічно несита утроба готова пожерти цілий світ.

Отже зрозуміти, з ким ми – з Господом або Його супостатом, – нескладно. Для цього просто треба визначити, ким ми жертвуємо у великому і малому: собою або ближнім? Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя після Різдва