Ті, що народилися сліпими

Сліпонароджений перед фарисеями, Джеймс Тіссо

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

Не так давно один дуже відомий у нас письменник, до звання якого зазвичай додають двозначне доповнення «сатирик», на питання, поставлене самому собі: «Як збираєтеся провести нове тисячоліття?», сам же собі і відповів: «В основному – у труні». Він хоч і сатирик, а розуміє, що наше перебування на землі – тимчасове. Він, як людина, що народилася і живе серед речей відчутних і реальних, переконаний, що тільки відчутне – реальне і тільки реальне – відчутне. Тому невідчутна душа, тому вічне життя, тому здатність любити після того, як серце зупинилося і тіло померло, – для нього легенда і міф. А єдина реальність, те, від чого не втечеш, – смерть і труна.

Той, хто так і народився сліпим, упевнений у тому, що світло, сонячне сяйво, місячна доріжка на хвилях морських – лише красива легенда, химерна мрія, міраж і обман. Він, сліпонароджений, і справді гадає, що єдина реальність, справжня правда життя – це той самий морок, в якому він перебуває з першого свого зітхання на цьому світі.

Багато хто з нас, подібно до євангельського сліпонародженого, народився сліпим, нічого не знає про те Світло, Яке прийшло у світ «робити діла Того, Хто послав Мене, доки день є» (Ін. 9:4). Ми народилися сліпими і перебували в цій жахливій сліпоті довгий час, поки перст Божий не торкнувся наших очей, нашої душі, поки владний заклик Божий не привів нас у храм – це загальне Силоамське джерело, вмиваючись в якому сліпонароджені отримують дивну здатність бачити Невидимого Бога, таємничим чином відчувати речі невідчутні, тобто вірити в те, у що, здається, абсолютно неможливо повірити, поки живеш на цьому світі, – у вічне Життя. Не сліпонароджений захотів стати зрячим, бо навіть захотіти цього він, бідолаха, не міг, але Господь обрав його для того, щоб нещасний сліпий побачив Бога Живого, і для того, щоб це диво відкрило очі душевні і його сучасникам, а також і нам, хто сумнівається і шукає доказів.

З нами, сліпонародженими, сталося диво навернення зовсім не тому, що ми цього дива виявилися гідними, а тому, що Бог нас любить і жаліє і «не хоче смерті грішника». Так само і усілякі скорботи, тяжкі випробування, тяжкі хвороби трапляються з нами зовсім не через те, що згрішили ми чи батьки наші (Ін. 9:2), а для того, щоб на нас «відкрилися діла Божі». Щоб Світло, яке засяяло нам одного разу, через нас просяяло би іншим, щоб і в них «відкрились очі» душі. Бо, коли в людини все гаразд: і душа і тіло справні і процвітають, то чому ж їй тоді не подякувати Богу, чому їй тоді не вигукнути, як колись вигукнув фарисей: «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар» (Лк. 18:11)?

Такого роду вдячність гірша за всяку хулу, бо ставить наші стосунки з Богом у ситуацію купецького торгу: я тобі – монету, ти мені – послугу. Але Бог, Який любить людину і любить до Хресної смерті, не прийме наші жалюгідні мідяки замість любові. Йому, як, втім, і нам, потрібна справжня любов, яка не за щось, а всупереч усьому. Бо тільки любов істинна і самозабутня, тільки любов-жертва здатна зробити диво прозріння, тільки така любов здатна побачити серед духовної розрухи, серед смороду гріховного сяючий небесним світлом образ Божий у кожній людині, навіть якщо він, на погляд сліпонародженого, «чорний, як ефіоп».

Диво пізнання Бога, як і диво прозріння сліпонародженого, має своїм результатом здатність бачити серед мороку сяйво і вгадувати серед скорботи і бід Правицю Божу, що милує і рятує. Не потрібно бути зрячим, щоб знати морок, але потрібно одного разу все-таки побачити світло, щоб зрозуміти, «що воно добре» (Бут. 1:4). Так само невелика доблесть довіряти Богові, коли усе в нашому житті благополучно, бо істинне прозріння там, де «скорбота і утиск» (Рим. 2:9) відгукуються в християнській душі вдячністю і надією.

На що сподіватися бідолахам, що довіряють тільки самим собі? Чого чекати від прийдешнього тисячоліття тим, хто ніколи не чув про те, що «в домі Отця Мого осель багато» (Ін. 14:2)? Якими розповідями про вічне блаженство оживити душу атеїста, що гине в тузі безнадійності, коли перед його духовними очима завжди тільки морок, а в найближчій перспективі – тільки труна.

Колись, тепер уже в далекі і ледве навіть нечувані часи безбожної влади, ідеологічне начальство найбільше боялося, що ми, християни, будемо, дай нам волю, азартно «пропагувати» незміцнілі молоді душі з тим, щоб затягнути їх у болото, як вони виражалися, «релігійних забобонів». Неначе нам тільки і турботи було, щоб когось сильцем тягнути в церкву. Вони ніяк не могли зрозуміти, що отримання Світла народжує в душі радість. Вони усі гадали, що найголовніше в християнстві: піст, сльози і всякого роду умертвіння. А Церква хотіла і хоче тільки одного: щоб хоч колись, хоч би під кінець життя, хоч би з останнім подихом відкрилося людині чудове і радісне Світло вічного життя, щоб заглянув в її очі люблячим поглядом Спаситель світу і запитав, як колись сліпонародженого: «Чи віруєш ти в Сина Божого?» (Ін. 9:35). Бо коли це Світло просяє в душах людських, тоді «зрадіє серце ваше, і радости вашої ніхто не відбере від вас» (Ін. 16:22). Амінь.

Священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про сліпого