ПРИКЛАДИ СПОВІДЕЙ

Перед сповіддю, Олексій Корзухін
  • Одного засудженого на смерть приготовляв до того страшного моменту ревний священик-монах. Цей монах супроводжував засудженого аж до шибениці, і перед самим повішенням дав йому ще розрішення з усіх його гріхів. Тоді засуджений розплакався і сказав: «Не плачу над своєю недолею, я не плакав ніколи в житті, навіть, коли умерла моя мати, ані коли зловила мене поліція, ані коли зачитано мені смертний вирок. А тепер плачу, бо знаю, що Господь усе мені простив». Ті слова викликали велике зворушення, і багато людей обтирало сльози.

Так і ми повинні плакати після кожного розрішення, думаючи, що Господь нам простив.

Розрішення завжди відпускає всі гріхи, якщо сповідь була доброю, тобто, ми визнали всі гріхи, жалували за них та постановили виправитися і обминати нагод; в іншому випадку воно не відпускає нічого, щоб навіть ми повторювали сто разів.

  • У житті св. Агнети з Монтепулціяно читаємо, що один багатий пан, на вигляд добрий християнин, ставився з великою пошаною до Святої і до її монастиря та спомагав їх частою і великою милостинею: вона ж за це багато молилася за свого добродія.

Одного дня під час молитви Свята, перебуваючи в пориві, побачила пекло, а в ньому вогненну палату та й почула голос, що сказав: «Агнето, це палата твого добродія, і він скоро прийде, щоб у ній мешкати». Агнета, вийшовши із пориву, дуже зажурилася та сказала закликати до себе того добродія. Він прийшов, а вона розповіла йому те страшне видіння. Цей пан страшенно зблід, почав тремтіти та щиро виявив, що вже від 30 літ погано сповідався, бо завжди добровільно перебував у найближчій нагоді до гріха. Тоді Свята потішила його та заохотила до відправлення загальної сповіді. Він послухав. Згодом Агнета мала друге видіння, в якому побачила небо, у ньому палату та й почула той самий голос, що сказав: «Твій добродій скоро прийде, щоб у ній замешкати».

Тепер же всі ті, що приготували собі помешкання в пеклі, добре знають, що мають чинити, щоб звільнитися від нього: повинні добре висповідатися.

  • Про одну подію говорить Кесарій – єпископ з Арле (Арлес). У Парижі жив грішний юнак, який направду щиро хотів навернутися і з цією метою пішов відправити загальну сповідь перед сповідником. Не міг, отже, визнавати гріхів через рясні сльози і зітхання, які щораз виривалися з його грудей, тому сповідник сказав йому записати гріхи на папері. Він це зробив і вручив священикові. Цей, читаючи, побачив такі великі та скомпліковані гріхи, що сам не мав відваги дати розрішення, і просив покутника дозволити йому порадитися щодо тих гріхів з ігуменом. Юнак погодився. Як ігумен узяв у руки папір, то вигукнув: «Але що ж я маю читати, як нічого не написано?» І дійсно. Господь чудесним способом стер з того паперу всі гріхи так, як і з його душі.
  • Один елегантний офіцер запитав священика:

– Скажіть мені, отче, якщо хтось не грішить, то зобов’язаний сповідатися? Я ніколи не сповідаюся з тієї простої причини, що ніколи не грішу.

Священик відповів відразу: «Пане офіцере, я знаю тільки два типи людей, які не грішать: дітей, що не є ще свідомими, і дурних, які, на своє нещастя, втратили розум». Офіцер більше нічого не питав.

Подумайте про три загальновідомі явища:

  1. Той, хто сповідається, вже тим самим виявляє волю жити в Божій ласці, і як певність, є те, що він грішив, то також певним буде те, що хоче поправитись.
  2. Той, хто хоче почати грішне життя, відразу перестає сповідатися та збільшує ряди тих, які ніколи не сповідаються.
  3. Той, хто хоче знову вернутись на добру дорогу, мусить почати від сповіді.
  • Описує Марія Віновська у своїй книзі про отця Піо такий випадок, який відбувся на її очах:

«Я пішла до збудженого натовпу, який з кожною хвилиною ставав усе галасливішим. Один чоловік якраз почав розповідати свою історію від самого початку.

– Так ось, добрі люди, що зі мною трапилося! Тридцять п’ять років моєї ноги не було в церкві. Чуєте! Тридцять п’ять років!

– Мати Божа! – зойкнула якась жінка, що стояла поруч зі мною, й сплеснула в долоні. – Який мерзотник!

– Отож, – продовжує він, – тридцять п’ять років я не хотів знати Бога, ні Матері Божої, ні святих. Словом, пекельне життя! Одного разу я познайомився з духовною дочкою падре Піо. Вона порадила: «Поїдьте до отця Піо!» А мені аж смішно стало: «Коли ви думаєте, що я стану отим шматочком, який легко буде проковтнути вашому падре, так я вам скажу, що ви помиляєтесь!»

Проте, хоча я й не подавав вигляду, але в глибині душі мене щось так і муляло. Ніби електродрель, – свердлить тебе й свердлить (він зробив відповідний жест). Врешті, я не витримав і кажу собі: «А чому б і не поїхати? Позбудуся цієї думки!» Приїхав я вчора увечері. Усе зайнято. А я люблю комфорт! А тут харчування погане, сон поганий… Лежу й думаю про свої гріхи. Ніколи я не бачив їх так зблизька! Ціле військо гріхів!

Я аж змокрів. А тут ще оця спека… О третій годині ночі з усіх сторін задзвонили будильники… Робити нічого, встав я разом з усіма. Але лаявся, на чому світ стоїть. Кляв і богохулив, чуєте? Проте в церкву таки пішов. Щось мене туди штовхало. Почекав разом з усіма під дверима, і увійшов разом з усіма. І побував на Святій Літургії падре Піо. Яка це Літургія!!! І як тільки я не кріпився, не супротивлявся, як лише міг – нічого не допомагає. Не знаю, як мені бути. Голова просто розколюється навпіл.

Чоловік зробив паузу. Дехто з жінок, що стояли поруч зі мною, плакали від хвилювання. А він продовжив розповідь:

– Після Літургії я мимоволі пішов разом з усіма в захристію. Хотів подивитися на отця зблизька. А він раптом сам іде назустріч. «Чи не відчуваєш на своїй голові Божу десницю?» – спитав мене. Я лепечу, як мала дитина: «Висповідайте мене, отче!» Він промовив: «Ходи». Однак, коли став я на коліна, несподівано відчув, що голова в мене порожня-порожня, як якийсь горщик. Жодного гріха згадати не можу! Бачу їх усіх разом, наче якусь груду липкого болота, але не так, як вночі, – один за одним. Стою на колінах і думаю: «З чого почати?» Падре чекав, чекав, а потім так тихо говорить: «Дитя моє! Хіба ти не розповів мені усе під час Літургії? Ну ж бо…» І перерахував усі мої гріхи. Чуєте? Усі! Навіть ті, про які ніхто не знав. І ті, про які я й сам уже давно забув. Тож я міг вимовити лише одне: «Так!» А потім отець дав мені розрішення. Тепер я почуваю себе, як дитя: легко, легко! Душа моя співає. «Подякуй Матері Божій!» – сказав мені в кінці отець Піо.

<< СПОВІДЬ ДОПОМАГАЄ ВИЙТИ З ГРІХА

ПРИГОТУВАННЯ ДО СПОВІДІ >>