ПРИКЛАДИ СПОВІДЕЙ
- Одного засудженого на смерть приготовляв до того страшного моменту ревний священик-монах. Цей монах супроводжував засудженого аж до шибениці, і перед самим повішенням дав йому ще розрішення з усіх його гріхів. Тоді засуджений розплакався і сказав: «Не плачу над своєю недолею, я не плакав ніколи в житті, навіть, коли умерла моя мати, ані коли зловила мене поліція, ані коли зачитано мені смертний вирок. А тепер плачу, бо знаю, що Господь усе мені простив». Ті слова викликали велике зворушення, і багато людей обтирало сльози.
Так і ми повинні плакати після кожного розрішення, думаючи, що Господь нам простив.
Розрішення завжди відпускає всі гріхи, якщо сповідь була доброю, тобто, ми визнали всі гріхи, жалували за них та постановили виправитися і обминати нагод; в іншому випадку воно не відпускає нічого, щоб навіть ми повторювали сто разів.
- У житті св. Агнети з Монтепулціяно читаємо, що один багатий пан, на вигляд добрий християнин, ставився з великою пошаною до Святої і до її монастиря та спомагав їх частою і великою милостинею: вона ж за це багато молилася за свого добродія.
Одного дня під час молитви Свята, перебуваючи в пориві, побачила пекло, а в ньому вогненну палату та й почула голос, що сказав: «Агнето, це палата твого добродія, і він скоро прийде, щоб у ній мешкати». Агнета, вийшовши із пориву, дуже зажурилася та сказала закликати до себе того добродія. Він прийшов, а вона розповіла йому те страшне видіння. Цей пан страшенно зблід, почав тремтіти та щиро виявив, що вже від 30 літ погано сповідався, бо завжди добровільно перебував у найближчій нагоді до гріха. Тоді Свята потішила його та заохотила до відправлення загальної сповіді. Він послухав. Згодом Агнета мала друге видіння, в якому побачила небо, у ньому палату та й почула той самий голос, що сказав: «Твій добродій скоро прийде, щоб у ній замешкати».
Тепер же всі ті, що приготували собі помешкання в пеклі, добре знають, що мають чинити, щоб звільнитися від нього: повинні добре висповідатися.
- Про одну подію говорить Кесарій – єпископ з Арле (Арлес). У Парижі жив грішний юнак, який направду щиро хотів навернутися і з цією метою пішов відправити загальну сповідь перед сповідником. Не міг, отже, визнавати гріхів через рясні сльози і зітхання, які щораз виривалися з його грудей, тому сповідник сказав йому записати гріхи на папері. Він це зробив і вручив священикові. Цей, читаючи, побачив такі великі та скомпліковані гріхи, що сам не мав відваги дати розрішення, і просив покутника дозволити йому порадитися щодо тих гріхів з ігуменом. Юнак погодився. Як ігумен узяв у руки папір, то вигукнув: «Але що ж я маю читати, як нічого не написано?» І дійсно. Господь чудесним способом стер з того паперу всі гріхи так, як і з його душі.
- Один елегантний офіцер запитав священика:
– Скажіть мені, отче, якщо хтось не грішить, то зобов’язаний сповідатися? Я ніколи не сповідаюся з тієї простої причини, що ніколи не грішу.
Священик відповів відразу: «Пане офіцере, я знаю тільки два типи людей, які не грішать: дітей, що не є ще свідомими, і дурних, які, на своє нещастя, втратили розум». Офіцер більше нічого не питав.
Подумайте про три загальновідомі явища:
- Той, хто сповідається, вже тим самим виявляє волю жити в Божій ласці, і як певність, є те, що він грішив, то також певним буде те, що хоче поправитись.
- Той, хто хоче почати грішне життя, відразу перестає сповідатися та збільшує ряди тих, які ніколи не сповідаються.
- Той, хто хоче знову вернутись на добру дорогу, мусить почати від сповіді.
- Описує Марія Віновська у своїй книзі про отця Піо такий випадок, який відбувся на її очах:
«Я пішла до збудженого натовпу, який з кожною хвилиною ставав усе галасливішим. Один чоловік якраз почав розповідати свою історію від самого початку.
– Так ось, добрі люди, що зі мною трапилося! Тридцять п’ять років моєї ноги не було в церкві. Чуєте! Тридцять п’ять років!
– Мати Божа! – зойкнула якась жінка, що стояла поруч зі мною, й сплеснула в долоні. – Який мерзотник!
– Отож, – продовжує він, – тридцять п’ять років я не хотів знати Бога, ні Матері Божої, ні святих. Словом, пекельне життя! Одного разу я познайомився з духовною дочкою падре Піо. Вона порадила: «Поїдьте до отця Піо!» А мені аж смішно стало: «Коли ви думаєте, що я стану отим шматочком, який легко буде проковтнути вашому падре, так я вам скажу, що ви помиляєтесь!»
Проте, хоча я й не подавав вигляду, але в глибині душі мене щось так і муляло. Ніби електродрель, – свердлить тебе й свердлить (він зробив відповідний жест). Врешті, я не витримав і кажу собі: «А чому б і не поїхати? Позбудуся цієї думки!» Приїхав я вчора увечері. Усе зайнято. А я люблю комфорт! А тут харчування погане, сон поганий… Лежу й думаю про свої гріхи. Ніколи я не бачив їх так зблизька! Ціле військо гріхів!
Я аж змокрів. А тут ще оця спека… О третій годині ночі з усіх сторін задзвонили будильники… Робити нічого, встав я разом з усіма. Але лаявся, на чому світ стоїть. Кляв і богохулив, чуєте? Проте в церкву таки пішов. Щось мене туди штовхало. Почекав разом з усіма під дверима, і увійшов разом з усіма. І побував на Святій Літургії падре Піо. Яка це Літургія!!! І як тільки я не кріпився, не супротивлявся, як лише міг – нічого не допомагає. Не знаю, як мені бути. Голова просто розколюється навпіл.
Чоловік зробив паузу. Дехто з жінок, що стояли поруч зі мною, плакали від хвилювання. А він продовжив розповідь:
– Після Літургії я мимоволі пішов разом з усіма в захристію. Хотів подивитися на отця зблизька. А він раптом сам іде назустріч. «Чи не відчуваєш на своїй голові Божу десницю?» – спитав мене. Я лепечу, як мала дитина: «Висповідайте мене, отче!» Він промовив: «Ходи». Однак, коли став я на коліна, несподівано відчув, що голова в мене порожня-порожня, як якийсь горщик. Жодного гріха згадати не можу! Бачу їх усіх разом, наче якусь груду липкого болота, але не так, як вночі, – один за одним. Стою на колінах і думаю: «З чого почати?» Падре чекав, чекав, а потім так тихо говорить: «Дитя моє! Хіба ти не розповів мені усе під час Літургії? Ну ж бо…» І перерахував усі мої гріхи. Чуєте? Усі! Навіть ті, про які ніхто не знав. І ті, про які я й сам уже давно забув. Тож я міг вимовити лише одне: «Так!» А потім отець дав мені розрішення. Тепер я почуваю себе, як дитя: легко, легко! Душа моя співає. «Подякуй Матері Божій!» – сказав мені в кінці отець Піо.