Про антихриста я читав багато, і в різних авторів. Але найпереконливіше свідоцтво про нього довелося мені почути в маленькій закопченій котельній провінційного Будинку Культури, де працював кочегаром мій приятель Льошка. Було це ще в середині дев’яностих. Газифікувати наше маленьке містечко тоді лише починали, тому котельна працювала на вугіллі. Його треба було спочатку нагрібати у візок з величезної засніженої купи на вулиці, потім – завезти в кочегарню, і лопатою кидати в жерло розжареної топки.

На сцені Будинку Культури дівчинки в білих сукенках танцювали вальс сніжинок, а зовсім поряд – буквально через стіну – мій друг забезпечував їх теплом за технологіями, які використовувалися ще на броненосці “Потьомкіну”.

От у цій кочегарні і випало мені спостерігати найяскравішу ілюстрацію до всього, що я колись читав про антихриста. Робота в кочегарів була позмінна – доба через три. І я іноді заходив до Льошки в котельну – попити чайку, побалакати. Він теж людина віруюча, більше того – хрестився я багато в чому завдяки його впливу. І от одного дня стали ми під чайок обговорювати щойно прочитану книгу Сергія Нілуса, де розповідається про антихриста, про час його пришестя, прикмети цього часу і про все інше, з ним пов’язаним. Окрім нас у кочегарні тоді була ще одна людина – змінник Льошки Коля Шігай – закоренілий злочинець із п’ятьма судимостями. Коля ще змолоду залишив своє здоров’я на таборах і тепер доживав потихеньку свій недовгий вік, перебиваючись сезонними підробітками. Жив він у рідній хатинці зовсім один, мати померла під час його чергової відсидки.

Вечорами йому було нудно, і він іноді приходив у котельну не у свою зміну – просто, щоб побути поряд з людьми. Того вечора він сидів навпочіпки біля топки і дивився через віконце як гуде вогонь у котлі. Час від часу Коля відкривав дверцята і відбивав товстою кривою коцюбою розжарений шлак від колосників. За табірною традицією, що вбралася в кров, він ніколи не встрявав у чужу розмову. Але було видно, що тема антихриста Колю зацікавила, і він уважно нас слухає. Мені стало цікаво, як людина з таким специфічним життєвим досвідом ставиться до почутого. І я запитав його:

– Колю, ну а ти що про все це думаєш?

Коля неспішно відкрив топку, подлубався коцюбою у вугіллі. Потім запитав не обертаючись:

– Значить, коли прийде цей самий… антихрист… ти кажеш, що в магазинах усе буде безкоштовне?

– Так, – кажу, – пишуть, що буде саме так.

– І що можна буде приходити, і брати все, що треба – ну там, їдло, одяг, телевізор.

– Ну… напевно, це якось інакше виглядатиме, але по суті – так. Усі матеріальні потреби людей він задовольнить повністю.

Коля ще подлубався в топці, потім дістав звідти розжарену до червоності коцюбу, обернувся, і сказав виразно і спокійно:

– Якщо все буде, як ти кажеш, тоді – от цією залізякою я своїми руками собі ці три шестірки на лобі випалю.

– Колю, адже душу погубиш назавжди. Невже не шкода?

Коля подивився на нас із жалісливою усмішкою, як на психічнохворих, нічого не відповів, і знову відвернувся до топки. Відблиски полум’я танцювали на його сухому зморшкуватому обличчі. Я дивився на нього, і з жахом розумів, що проста логіка цієї літньої, сильно битої життям людини і є – та сама основа, на якій встановиться недовге царство антихриста, – матеріальні блага в обмін на вічне життя душі.

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки