Чим Церква відрізняється від соцмереж, або Що таке школа любові

Астрономам відоме таке страхітливе явище, як чорна діра. Колись чорна діра була зіркою – але з часом термоядерна реакція в її надрах поглинула увесь водень, вона «вигоріла», і, під впливом сили тяжіння, стала падати в себе, стягуватися до центру, так, що все більша маса стала сконцентровуватися у все меншому об’ємі. Сила тяжіння навколо цієї зірки, що падає в себе, нарешті, стала такою, що ніщо, абсолютно ніщо, включаючи світло, не може її покинути. Усе, що падає на неї – у тому числі промені світла – поглинаються нею назавжди. З цієї причини чорну діру неможливо побачити – але її можна дізнатися за тими змінами в навколишньому просторі, які викликає її жахлива сила тяжіння. Жодне, найпотужніше джерело світла, не може освітити цю чорноту – вона просто поглине будь-яке світло, назавжди і безповоротно.

Кожна людина створена бути зіркою, світилом, джерелом тепла і світла, хоча і вторинним, первинне джерело – Бог. Але гріх, у результаті, робить людину «чорною дірою» – вона здатна тільки вимагати і поглинати, причому скільки любові, уваги, турботи вона б не поглинула, вона назавжди залишиться зануреною в морок. Покаяння зупиняє наше падіння в себе, ми озираємося і стаємо в змозі бачити інших людей – і Бога. Ми вчимося любити, а не вимагати любові, утішати, а не вимагати розради, служити, а не вимагати служіння.

І Церква – це те місце, де ми вчимося любити наших ближніх. К.С. Льюїс пише, що в Церкві ми зустрічаємо людей, яких ми не підбирали собі в знайомі. Він писав це до епохи інтернету і соціальних мереж, але зараз це ще очевидніше.

В інтернеті кожен може підібрати собі друзів за своїм смаком – людей, які схвалюватимуть його смаки і погляди, підходитимуть йому за характером, будуть подобатися з тих чи інших причин. З кола друзів легко викинути людину, з якою ви розійшлися в думках, – а у величезній мережі знайти їй заміну.

Приходячи в Церкву, ми зустрічаємо людей, яких ми собі не підбирали, і яких не можемо відключити одним кликом мишки. Ми зустрічаємо ближніх, яких нам заповідано любити.

Саме це робить входження в Церкву таким важким – і таким необхідним. Саме ставлення до Церкви визначає різницю між теоретичною згодою і справжньою вірою. Покаяння невід’ємне від церковного життя; як і церковне життя неможливе без покаяння. Ми всі грішні люди, і ми схильні кривдити, неприємно зачіпати і глибоко розчаровувати один одного.

Вчитися любові нелегко, це аскетичний подвиг. Щойно ми серйозно намагаємося це зробити, ми виявляємо, що на поверхню душі з усією силою вилазить дух зарозумілості і роздратованої вимогливості. Чому Церква не така, як я хочу? Чому люди в ній не такі, як мені треба? Чому далеко не усі з них розділяють мої смаки і пристрасті? Чому взагалі Церква не обертається навколо мене, не пристосовується до мене, не шукає задовольнити мої запити?

Вимоги такого роду постійно з’являються в газетах і соціальних мережах. Але виконати їх неможливо з двох причин – по-перше, Церква за природою своєю відкрита для різних людей, у тому числі тих, які вам не подобаються. Ви теж комусь не подобаєтеся – що ж тепер, вводити фейс-контроль, як в елітному клубі, і залишати вас за дверима? По-друге, для того, щоб увійти до Царства, ви і я повинні глибоко змінитися – а значить, Церква має змінювати нас, а не змінюватися під нас.

У Церкві ми вчимося бачити ближнього, людину, яку Бог створив за Його образом і спокутував Дорогоцінною Кров’ю Христовою. Не того, хто заважає і дратує – а того, хто дорогоцінний в очах Божих і має бути дорогоцінним у наших.

У Книзі Діянь святих апостолів Господь звертається до Савла, майбутнього апостола Павла, на той момент ще гонителя Церкви: «“Савле, Савле! Чому ти гониш Мене?” Він сказав: “Хто Ти, Господи?” Господь же каже: “Я – Ісус, Якого ти гониш. Тяжко тобі йти проти рожна”» (Діян. 9:4,5).

Але Савл не гнав безпосередньо Ісуса – і не міг. Він гнав Церкву. Проте Господь ототожнює Себе зі Своєю Церквою; любити Його – означає любити Його Церкву; ненавидіти Його Церкву – означає ненавидіти Його. Як каже святий апостол Іоанн, «Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить? І ми маємо від Нього таку заповідь, щоб той, хто любить Бога, любив і брата свого» (1Ін. 4:20,21).

Любити – це нелегко і ми до цього абсолютно не схильні; тому ми і говоримо про те, що Любов – це дар Святого Духа, а не щось, на що ми здатні самі по собі. Ми повинні визнати нашу неміч і нужду, нашу нездатність любити ближнього, і шукати дар любові – у молитві, Таїнствах Церкви, і твердій рішучості звернутися від себе до Бога і ближнього. Тільки відвернувшись від себе, можна стати зіркою; продовжуючи падати в себе можна перетворитися тільки на чорну діру.

Як сказав Авва Антоній, «від ближнього нам і життя і смерть». А цього ближнього ми зустрічаємо в Церкві.

Автор: Сергій Худієв