Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять другу неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Кожен з нас рано чи пізно ставить перед собою питання: «Чому Бог так влаштував моє життя? Навіщо Він зробив мене таким? Чому я не такий, як мій брат? Чому в мене немає багатства, радості, талантів? Чому я убогий, злий, дратівливий, негарний?» Кожен з нас рано чи пізно задається питанням і Богові: «За що мені усе це життя?»

Це питання не дозвільне. Це, якщо вдуматися, питання серйозне і глибоке. Колись Антоній Великий, один з видатних подвижників, поставив Богові саме таке питання – а в нього була дивна відвага: він говорив з Богом, як ми говоримо один з одним, – так от, він запитав у Бога: «Господи, чому один народиться в багатстві і знатності, а другий в убогості і ганьбі; чому один здоровий, а другий хворий, чому один постійно переживає радість від життя, а другий передається з рук на руки скорботі і хворобам?» Божа відповідь була такою: «Антонію, то долі Божі, слухати їх шкідливо для душі. Себе слухай».

Є страшна таємниця, є загадка, яку ніхто не може розгадати: чому я – це я, саме я, а не королева англійська, приміром… Ніхто не може сказати, чому це життя з його гріхами, скорботою, тугою, з негараздами якимись внутрішніми випало мені, а не іншому, чому я хворий, чому я такий грішний. Поряд зі мною людина живе: вона – свята. Чому я не святий?

Сьогоднішня притча, яку Господь розповів нам в Євангелії, дає нам певні відповіді на ці непрості питання. Ви пам’ятаєте: жили багач і Лазар, багач одягався в порфиру і висон і розкішно бенкетував, а Лазар лежав біля будинку його в струпах і мріяв тільки про те, щоб поїсти чогось з викинутих залишків їжі, і він був такий слабкий, що не міг відігнати собак, які лизали його струпи.

Максимальне багатство, максимальне процвітання і крайня убогість, остаточне убозтво показані нам Господом у цій притчі. І при першому погляді здається, що досить бути просто убогим і лежати в бруді, щоб врятуватися, бо Лазар був врятований. Пам’ятаєте, чим закінчується притча? Лазар був віднесений на лоно Авраамове, у рай. Ми нічого не знаємо з притчі про гріхи багача, там не говориться про те, що він коїв якісь злі вчинки. Сказано тільки, у що він одягався і як він бенкетував. І знову-таки, можливо, хтось подумає, що досить бути просто багатим, добре одягненим і здоровим, щоб загинути і не наслідувати Царства Божого.

Такий погляд, проте, чужий православному розумінню притчі. Євангеліє, яке нам з вами дано Господом, це блага звістка про Вічне Життя, – багате і різноманітне. Для того, щоб правильно зрозуміти цю притчу, треба згадати два Христових висловлювання. Перше – про бідність: «Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне». Друге – про багатство: «Легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому в Царство Боже ввійти». І ось виникає питання: чи можна врятуватися однією убогістю і чи можна загинути лише від одного багатства?

Багач і Лазар, Юліус фон Каролсфельд

З усією Церквою я кажу: ні! Сама по собі убогість не рятує, саме по собі багатство не губить. І багатство і убогість (і це треба запам’ятати) – дари Божі. Одному Бог дарує багатство, другому так само дарує убогість. Не самі по собі вони важливі, важливе те, для чого і як ми їх використовуємо, з якою метою проживемо ми життя в багатстві, з яким душевним настроєм понесемо нашу убогість, чи будемо ми тільки бенкетувати блискуче або постараємося хоч одну сльозу утерти, хоч одну печаль утішити.

От – убогість. Здавалося б, тут усе просто: убога людина, значить, вже врятувалася. Ні, Боже слово каже нам: «Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне». Що означає «убогі духом»? За одному з тлумачень, «убогий духом» – це не той, у кого зовсім нічого немає. Якби усе було так просто, кожен з нас неодмінно врятувався б, адже усі ми в якомусь сенсі – убогі. Питання в іншому, у тому – які плоди приносить ця наша убогість. А плоди ці дуже часто – заздрість, роздратування, ненависть, таємне бажання придбавати і придбавати, нарешті злість через те, що придбати стільки, скільки нам хотілося б, ми не можемо. Чи врятується такий жебрак? Та ні, звичайно! Бо усе його життя – це гріх і «похіть очима», як каже апостол Іоанн Богослов.

Хто ж такий «убогий духом»? «Убогий духом» – це той, хто мав щось і відмовився від майна заради Царства Божого. Згадайте притчу Спасителя про купця, який шукав прекрасні перлини. Коли він знайшов одну дивну перлину, то продав усе, що в нього було, усе майно своє, тільки для того, щоб цю перлину придбати. Воістину убогий духом відмовляється від талантів, від успіху житейського, від багатства, відмовляється від усього і каже: «Головне в моєму житті – це Бог, це віра, це Царство Боже, це надія на майбутнє життя». І тоді, звичайно ж, він не наважиться стверджувати, що в церкву ходити не так вже і важливо, що багато в нього інших справ, багато в нього турбот по дому, бо він знає: головне, а другорядне.

Можна бути зовні убогим і трястися над кожною копійчиною. А можна бути багачем і не ставити в гріш усе майно своє, не прикипати до нього душею, з легкістю і простотою розставатися з усім, що Господь дав, тому що Господь дав, Він же і візьме.

Згадуючи про це, давайте запитаємо себе: хто з нас убогий і хто багатий? І чи є в нас, якщо ми багаті, можливість врятуватися, тому що багатство своє ми перетворюємо в радість для інших людей? Чи ми убогі? І тоді чи правда, що ми – добровільно убогі, які ми відмовилися від надбань, відмовилися від користолюбства?

Це спостереження над самими собою, можливо, і дасть нам відповідь на те питання, яке колись поставив перед Богом святий Антоній Великий: чому один народжується здоровим, а другий хворим? Чому один страждає усе життя, а другий усе життя радіє? Дехто гадає, що хвороба – це найстрашніше зло, яке Господь посилає людині. А тим часом були святі, які рятувалися тим, що усе життя з радістю, розчуленням душевним терпіли скорботу. Амвросій Оптинський хворів усе життя, а був святим. Ми ж так метушимося з приводу нашої скорботи! Біжимо до екстрасенсів, біжимо до знахарів, щосили починаємо наслідувати жахливі поради цих слуг сатани, забуваючи усе на світі. «Найголовніше – здоров’я», – кажемо ми один одному. Найголовніше – здоров’я! Невже і правда? Найголовніше, мені здається, все-таки Вічне Життя, яке усіх нас чекає, хочемо ми того чи ні. Нехай ми не віримо в Бога, нехай нам байдуже, про що говорять у церкві, але все таки кожен з нас житиме вічно, тому що буття, яким Бог нагородив творіння, незнищуване. Не можна померти назавжди. Не можна не бути. А от яким буде Вічне Життя, життя майбутнього віку – це залежить від нас. Це залежить від наших зусиль, від нашої віри, від нашої любові, а зовсім не від нашого багатства і не від нашої бідності. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 22 неділя після П’ятидесятниці