Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять третю неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Виявляється, світло може викликати роздратування і пряму злість. Виявляється, похмура гробова печера може бути бажанішою за затишний, теплий і світлий будинок, а небезпечне для самого життя сусідство з похмурим божевільним, здатним у люті розривати ланцюги, що його зв’язують, – звичним і майже комфортним. Інакше з чого б одержимий бісами, ім’я яким – легіон (Лк. 8:30), замість благання про зцілення, побачивши Того, Хто Один може зціляти всякого, заволав не своїм голосом: «Благаю Тебе, не муч мене!» (Лк. 8:28)? Інакше з чого б і ті, які, здавалося б, вже натерпілися від лютого божевілля того, хто живе «в гробах» (Лк. 8:27), пережили жах ще більший, ніж той, старий, звичний, і вигнали Зцілителя від кордонів своїх?

Із старозавітних часів, з тих самих пір, коли Бог покликав народ Свій із землі поневолення в землю обітовану, з неволі – у свободу, від гріха – до праведності, з тих самих пір звучить цей крик: «Що Тобі до мене, Ісусе, Сину Бога Вишнього? Благаю Тебе, не муч мене!» Втім, тоді, у пустелі Синайській, цей крик, ці скарги, ці стогони тих, що заскніли в звичному рабстві, були, в основному, про їжу: «І стала ремствувати вся громада синів Ізраїлевих на Мойсея й Аарона в пустелі, і сказали їм сини Ізраїлеві: о, якби ми померли від руки Господньої у землі Єгипетській, коли ми сиділи біля казанів з м’ясом, коли ми їли хліб досита! бо вивели ви нас у цю пустелю, щоб усе це зібрання виморити голодом» (Вих. 16:2,3). Бачиш як! Хоч і в рабстві – зате з м’ясом! А свобода без м’яса – вона взагалі нікому не потрібна! Тисячоліття минуло, і знову все те саме: «Залиш! Навіщо Ти мучиш мене?» А найголовніше: «Де наші свині?» Зверніть увагу, що усе це кажуть люди, які найбільше бояться стати рабами Божими, бо для них всяке «рабство» – ганебне, тому рабами Божими вони бути не хочуть, а от рабами єгипетськими, рабами «котлів з м’ясом» – будь ласка!

Ще два тисячоліття минули, і вже нові «гадаринські жителі», наші з вами сучасники, як і раніше так же пристрасно жаліють втрачені «стада свиней», як і раніше люто опираються зціленню власних душ, як і раніше женуть від себе Христа. Чому? Причина вся та сама: ми, хто живе в двадцять першому столітті, як і вони, мешканці древньої Палестини, «охоплені великим страхом» (див. Лк. 8:37). Чого ж боїмося ми, які давно вже не пасуть жодних свиней, давно вже начебто захищені від посягань буйних божевільних? А боїмося ми того ж, чого найбільше боялися жителі країни Гадаринської, – свободи. Тієї самої, що була дарована Богом свободи, яка одна і відрізняє радикальним чином людину від тієї ж свині.

Свободи ж ми боїмося тільки тому, що всяка свобода припускає відповідальність. Божевільний, що розриває ланцюги, якому начебто «нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів», насправді поневолений своїм безумством і є в точному значенні слова рабом «легіону», який насилує його душу. Йому, як наркоманові, здається, що, розірвавши ланцюги пристойності, правил, встановлень морального закону, він тільки і стає вільним, він тільки і може «літати». Куди «відлітають» такі, ми з вами, на превеликий жаль, дуже добре знаємо!

Дивіться, як він не хоче, як боїться звільнення від свого безумства! Тому одержимий бісами і жене від себе Спасителя, що духовне здоров’я, ясний, незаплямований похміллям гріха розум роблять людину відповідальною за свої вчинки, не дозволяють їй посилатися на погану спадковість, заплямований розум та інші зовнішні обставини. Осудний повинен відповідати за себе сам, не виправдовуючись тим, що його біс поплутав! Який біс, коли вони усі вигнані і втоплені в озері!

Так само і кожному з нас легко і зручно списувати власні гріхи на підступи цих самих бісів. Вони, виявляється, вселяють нам погані помисли, вони спокушають нас злістю і похіттю, вони сковують нашу волю непереможною лінню. А ми що ж? А ми – ні до чого! Ми – бідні жертви цього бісівського насильства і, зрозуміло, зробити нічого не можемо. Хіба от тільки поїхати за тридев’ять земель до потаємного «старця», щоб «відчитав», бо, як і в давнину, коли Господь намагався напоумити Своїх земляків у Галилеї, так і нині серед рідних осик «не буває пророка без честі, хіба що тільки на батьківщині своїй і в домі своїм» (Мф. 13:57).

Коли людина не вільна, коли вона – раб, і неважливо, чого – іншої людини, держави, гріховної пристрасті, їй, природно, нема за що відповідати і нема про що піклуватися: були б «котли з м’ясом», була б горезвісна упевненість у тому, що «завтра буде краще, ніж учора», – та і слава Богу! Чого ще бажати, про що ще мріяти? Проте не тому «Бог, багатий милістю… i нас, мертвих за злочини, оживотворив із Христом» (Еф. 2:4,5). Не тому Він це зробив, щоб ми, оживотворені страшною ціною Хреста, залишалися в ситому спокої і безтурботній тиші. Він, як і раніше, хоче, щоб і ми, щоб кожен з нас, услід за зціленим біснуватим пішли до людей з проповіддю покаяння і відповідальності, щоб і ми могли розповісти місту і світу, «що створив нам Ісус» (див. Лк. 8:39). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 23 неділя після П’ятидесятниці