Покликання на весільний бенкет, Андрій Миронов

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять восьму неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Коли тридцять років тому почалося таке довгождане звільнення Церкви від тяжкого гніту безбожної держави, коли для більшості громадян нашої країни раптом відкрилася проста істина, що люди віруючі зовсім не зрадники, не вороги, не агенти впливу іноземних розвідок, не маніяки і не божевільні, – у той момент на якийсь час здалося, що почалося омріяне усіма православними духовне відродження нашої Батьківщини. Здалося, що загальний і цілком доброзичливий інтерес до Церкви природним чином переросте в глибокий інтерес до її віровчення, приведе духовно здичавілу більшість нашого народу в церковну огорожу, до покаяння, до радісної можливості прийняти Благу Звістку про спасіння, про Вічне Життя.

Не можна сказати, що райдужні очікування ці виявилися зовсім марними. Можливості, що відкрилися для вільної проповіді, добродійності і соціального служіння принесли свій чималий плід: наші громади поза сумнівом збільшилися, помолодшали і перестали бути переважно жіночими. Значно виросла кількість православних парафій. Майже кожен другий житель нашої Вітчизни вважає себе православним, а значить, щонайменше є хрещеним. Уявіть собі це! Половина жителів покликані були Спасителем нашим у Таїнстві Хрещення на «велику вечерю» (Лк. 14:16). І кожен присягав вірності своєму Богові, тобто зобов’язався словом своїм брати участь у цій вечері любові!

Де ж вони усі? Чому досі не прийшли? Все-таки тридцять років минуло відколи припинилося в нашому суспільстві переслідування православних. Був час забути про колишні страхи і згадати про клятви у вірності Христові, які кожен давав перед тим, як води хрещальної купелі змили з нього скверну первородного гріха. І голос Божий як і раніше кличе всякого обраного із сторінок Вічної Книги: «Ідіть, бо все вже готове» (Лк. 14:17). Проте не йдуть, усе зволікають, усе чекають чогось.

Найлегше звинуватити в цьому уповільненні самих покликаних: на все в них знаходяться причини. У кого – земля, у кого – воли, у кого – шлюбні втіхи. Але нам, православним, за цих відмовників на Страшному Суді не відповідати. Нам не пояснювати Вічному Судді переваги вигод земних радощів перед небесними. Нам відповідати за себе. Відповідати за те, чи відгукнулися ми самі на заклик Божий або, старанно будучи присутніми тілом на «великій вечері», залишилися душею усі з тими ж волами.

Запрошення на бенкет, Гарольд Коппін

Не варто було б забувати і про те, що це нас, церковних православних християн, Господь посилає збирати званих «на вулиці й провулки міста… на дороги і загороди.., щоб наповнився дім» (Лк. 14:21,23). Це ми – ті самі раби, на яких покладене Боже доручення скликати на бенкет Отця нашого Небесного «вбогих, калік, сліпих і кривих» (Лк. 14:21) – вбогих вірою, покалічених гріхом, сліпих і кривих духом. І якщо дім Божий не наповнюється учасниками Трапези Господньої, то це, можливо, відбувається через те, що ми, які гордо іменують себе «рабами Божими», просто недбайливо і безтурботно виконуємо свою місію.

Неспроста сьогодні за літургією разом з євангельським оповіданням про покликання на Царський бенкет читається Послання апостола Павла до жителів малоазійського міста Колоси, в якому «апостол язичників» (Рим. 11:13) розповідає своїм духовним чадам і разом з ними нам, християнам останніх часів, яким способом навертати язичників до Христа, як виконати доручення Боже  і «умовляти прийти» (див. Лк. 14:23) на вечерю любові тих, хто захоплений іншими покликаннями. За словом апостольським, вірний раб свого Господа, що кличе в чертоги Царя Небесного, повинен стати таким, щоб його заклику послухалися. А для цього тому, хто кличе, потрібно стати гідним високого доручення і почути слова апостола, який каже: «Отже, умертвіть земні члени ваші: блуд, нечистоту, пристрасть, злу похіть і користолюбство, що є ідолослужіння… відкладіть усе: гнів, лютість, злість, лихослів’я, лайливість уст ваших; не говоріть неправди один одному, скинувши стародавню людину з ділами її» (Кол. 3:5,8,9).

Кожен з нас благовісник. До кожного з нас звернений заклик Христовий: «Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам» (Мф. 28:19,20). Але як учити дотримувати те, чого не дотримуєш сам? Як закликати залишити волів, землю і шлюбні втіхи, коли той, хто кличе, сам тільки про них і подумує і голос його – зовсім не «глас вопіющого в пустелі» (Мф. 3:3), а просто «мідь, що дзвенить, або кімвал, що бриньчить» (1Кор. 13:1). Хіба після закликів такого глашатая волі Божої знайдеться хоч хтось, «хто залишив би дім, чи братів, чи сестер, чи батька, чи матір, чи жінку, чи дітей, чи землю ради Мене і ради Євангелія» (Мк. 10:29)? Ось чому у відповідь на усі наші палкі заклики ми так часто бачимо лише іронічні усмішки і так часто чуємо слова, здатні зробити нікчемною будь-яку проповідь: «Про це послухаємо тебе іншим часом» (Діян. 17:32).

Можливо, ті, що відмовилися ушанувати своєю присутністю «велику вечерю», вчинили так тому, що їх погано кликали ті, кому це було доручено Богом? Можливо, знову, в який вже раз, «як написано, через вас ім’я Боже ганьблять» (Рим. 2:24) не лише язичники, але і ті, кого Господь наш покликав на бенкет віри? Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 28 неділя після П’ятидесятниці