Проповідь священика Сергія Ганьковського в 1-шу Неділю Великого посту . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

На довгому шляху до Пасхи сьогодні перша зупинка. Сьогодні свята Церква уперше серед сумних пісних служб, серед скорботних співів нагадує нам про мету наших мандрів, про Пасху Христову, про Світле Воскресіння, про Вічне Життя. Через те недільне богослужіння навіть під час Великого посту зберігає свій радісний лад, свою тріумфуючу спрямованість до Неба.

Так, дістатися до землі обітованої, до обіцяного Господом нашим місця, де нема хвороби, печалі і зітхання, витримати усі негаразди і скорботу довгого пісного шляху – можна тільки маючи на увазі радість, до якої ми усі призначені. І кожної неділі Великого посту ми є свідками того, як скорботний сутінок помалу відступає, даючи місце світлу Воскресіння. Усе в ці недільні дні, починаючи від одіянь священиків і закінчуючи євангельськими читаннями, пронизане обіцянкою світанку, очікуванням пасхальної зорі. Ще навколо ніч, але сонячний промінь вже вплетений золотистою ниткою у візерунки одіянь духовенства і голос Божий вже сповіщає із сторінок Вічної Книги: «Віднині побачите небо відкрите і ангелів Божих, які піднімаються і спускаються над Сином Людським» (Ін. 1:51).

Не випадково перша неділя Великого посту зветься «Не неділею плачу», що було б не просто безглуздим, але і безумовно блюзнірським поєднанням слів, – а неділею Торжества Православ’я. Так повелося з тих пір, коли в 9 столітті православним здалося, що вони перемогли останню єресь, останнє відхилення від істини, коли церковною повнотою і теоретично, і реально була здолана і відкинута єресь іконоборства. Провидінню, проте, було угодне розпорядитися інакше: єресь ця, на жаль, виявилася далеко не останньою. Скільки стоїть Церква з тих далеких часів, стільки і терзають її найрізноманітніші випробовування і спокуси. Що не століття – та що там: що не десятиліття! – звідки ні візьмися зростають новоявлені «пророки», «апостоли», а то і просто «христи», які гучно заявляють, що ним, «христам», тільки і відома остаточна і остання істина.

При цьому всякий раз, коли таке відбувається, нові єресіархи переконують себе і усіх навколо, що от тепер нарешті вимовлене не замутнене жодним гріхом, достовірно нове слово про Бога і про світ. Проте якщо придивитися, стає ясно, що усе це вже було, що не вперше являються здивованому світу збожеволілі від гордині чергові «спасителі» і «пророки». І усе це не в запорошеному кутку, не шепотом, на вухо, а відкрито, у мікрофони, перед мільйонною аудиторією! І як відважно, як сміливо!

А що ж Церква? У чому її правда і її торжество?

Та в тому, звичайно ж, що на гріх і зраду, на безсоромну гординю і на неправедний суд вона відповідає так само, як її Божественний Засновник, – молитвою любові, проханням про милосердну поблажливість. І разом з апостолом Павлом, прославляючи силу Божу, що виявляється в немочі, наша, торжествуюча нині, Церква проголошує: «Бо я думаю, що нам, посланцям останнім, Бог судив бути ніби засудженими на смерть, бо ми були видовищем світові, ангелам і людям. Ми безумні Христа ради, а ви мудрі у Христі; ми немічні, а ви міцні; ви у славі, а ми в безчесті. Навіть донині терпимо голод‚ і спрагу, і наготу, і страждаємо, і поневіряємось, і трудимось, працюючи своїми руками. Лихословлять нас, ми благословляємо; гонять нас, ми терпимо; ганьблять нас, ми благаємо: ми як сміття для світу, як порох, що усі топчуть донині» (1Кор. 4:9-13).

От ми з вами щойно прочитали Чин Торжества Православ’я, і усі ви пам’ятаєте дух і настрій молитов, які виголошувалися під час співу цього Чину. Ні проклять, ні засуджень, ні відлучень, але покірливе прохання про милість і захист. Про милість і захист для ворогів Церкви, для тих, хто роздирає її єрессю, гординею, хто в безумстві спокушеного розуму свого готовий глумитися над святинею, в який вже раз, споруджуючи вежу, що сягає Небес.

Так молитися, так просити, так любити може тільки той, хто отримав дар надприродної любові, тобто любові, що перевищує усі звичайні людські здібності. Так молитися, так торжествувати може тільки той, кому дійсно не страшні жодні новоявлені лжепророки, бо він знає, що на камені віри заснована Церква наша і ніколи ворота пекельні не здолають її. От чому торжествує нині Церква Православна, от чому і ми, її діти, радіємо і тріумфуємо нині. Кров’ю Спасителя, кров’ю мучеників, своєю кров’ю, а не кров’ю ворогів, своєю скорботою, а не скорботою недругів, упокорюванням, а не злісним озлобленням православні, за словом апостольським, «перемагали царства, творили правду, одержували обітниці, затуляли пащі левів, гасили силу вогню і уникали вістря меча, зміцнювалися від немочі, були сильні на війні, проганяли полки чужинців» (Євр. 11:33-34). І саме в цьому – наша сьогоднішня радість і наша надія на прийдешнє торжество Православ’я. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 1 неділя Великого посту