Проповідь священика Сергія Ганьковського в Четверту неділю по Пасці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

Коли читаєш у популярних нині книжках про сучасні чудеса дивні історії про те, як, скажімо, певному розбійникові, що тяжко страждав від відсутності курива в тюремній камері, дивовижним чином була дарована пачка цигарок, внаслідок чого розбійник цей згодом покаявся і навернувся до Бога, – мимоволі виникає питання: чому ж йому, розбійникові, таке везіння, а от маленькому хлопчикові, безнадійно хворому на рак крові, – ні? Міркування про те, що бандит, який покаявся, самим фактом свого покаяння наверне до Бога безліч раніше не віруючих людей, якось мало переконує: адже хлопчик теж, якби вижив, міг би стати святим або палким проповідником, та просто – батьком безлічі славних і добрих людей!

Отже які міркування ні висловлюй, які припущення ні наводь, таємниця дива, таємниця вибору залишається нерозгаданою. Мабуть, немає в людства зрозумілої відповіді на питання, чому один багатий, а другий бідний, один – безглуздий, другий – розумний; чому один встиг зануритися в цілющий басейн відразу після «збурювання води» (Ін. 5:4), а другий марно пролежав буквально в метрі від жаданої допомоги довгих тридцять вісім років. Схоже, Бог рятує нас одному Йому відомими шляхами. Воістину, «незбагненні суди Його і недослідимі путі Його» (Рим. 11:33)!

Що залишається людині? Сподіватися, молитися, чекати. Чекати, але пам’ятати при цьому, що Бог – не слухняний виконавець наших власних задумів, якими б досконалими, якими б безпомилково рятівними нам ці задуми не здавалися. А то ми іноді і до Самого Всевишнього ставимося, як малі діти, які абсолютно переконані в тому, що тато з мамою на роботу ходять виключно для того, щоб купувати своїм чадам іграшки і солодощі.

От і бідному розслабленому здавалося, що і треба для зцілення від страшної хвороби, так щоб знайшлася добра людина, яка «коли збуриться вода, опустила мене в купальню» (Ін. 5:7), проте насправді усе вийшло зовсім по-іншому: «Він одразу одужав, взяв постіль свою і пішов» (Ін. 5:9). Він встав сам, він пішов сам, і усе це притому, що в чудотворну воду купальні Вифезда зцілений не занурив навіть мізинця. Адже Господь, Який позбавив його від тяжкої недуги, за людським розумінням міг би просто подати руку, підтримати, довести до краю басейну. Власне, саме так уявляв своє зцілення нещасний хворий: прийде хтось милосердний і здійснить диво.

Але Бог, Який сказав нам усім одного разу «ви – боги» (Пс. 81:6), хоче, мабуть, і нашої активної співпраці в чудотворенні, хоче, щоб врятований грішник не лише сам брав участь у своєму спасінні, але щоб він колись усвідомив, що життя, здоров’я, удача – усі ці безцінні зерна дарів Божих – не можуть пропасти марно, але повинні принести плід: «Одно в стократ, а друге в шістдесят, інше в тридцять разів» (Мф. 13:8).

І плід цей зовсім не в тому, що паралізований встане на ноги і піде геть. Якби це було так, не було б потреби Господові попереджати зціленого: «Ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого» (Ін. 5:14). «Плід, достойний покаяння» (Мф. 3:8), гідна відповідь на диво зцілення прихована, як зерно, посіяне в землю, у глибині людської душі. І якщо душа в результаті дива, що відбулося, плоду не приносить, навіщо їй тоді здоров’я, навіщо і саме життя? Хіба ми не чули, що «всяке дерево, що не приносить доброго плоду, рубають і кидають в огонь» (Мф. 3:10)?

Завдання людини, яка дивовижним чином отримала від свого Спасителя якийсь благодатний дар: просто здоров’я, просто віру, просто бажання залишити гріх, що терзає її, – це завдання полягає в тому, щоб не лише «взяти постіль свою і ходити», але і життям своїм, і справами своїми, і покаянням своїм прославити Бога, Який «дав таку владу людям» (Мф. 9:8).

Добре б тільки в кожен момент свого життя точно розуміти, у чому ж полягає моє сьогоднішнє покликання. Чи в тому, щоб невідступно кричати, вимагати допомоги, не звертаючи уваги на мовчання Бога, як це робила жінка-хананеянка, або, навпаки, покірливо і лагідно пролежати тридцять вісім років на одному місці, вірячи і сподіваючись, що допомога все одно прийде, адже «Бог не захистить обранців Своїх, що волають до Нього день і ніч, чи баритиметься до них?» (Лк. 18:7).

Мужність і рішучість, віра і надія потрібні як для першого, так і для другого. Отже усі наші багатослівні і детальні молитовні зітхання і прохання в якийсь момент мали б скластися в давно відому просту і ясну формулу: «Господи, дай мені упокорювання для того, щоб прийняти те, що я не можу зрозуміти; сили, щоб змінити те, що я можу змінити; і мудрість, щоб відрізнити одне від другого». Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про розслабленого