Проповідь священика Сергія Ганьковського в Дев’яту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

У пору своєї духовної молодості, на який би життєвий період вона не припадала, ми входимо в Церкву з рішучістю та ентузіазмом. Ми готові негайно і відразу, тут і зараз зрушити гори власних гріхів. Ми маємо намір змінити якщо не весь світ, то вже принаймні власну сім’ю – нестримно і радикально. Ми упевнені, що варто тільки гарненько пояснити нашим близьким, як і в що ми віримо, як вони негайно навернуться, покаються і в наших з ними стосунках настане той самий мир, про який писав пророка Ісая: «Тоді вовк буде жити разом з ягням, і барс буде лежати разом з козеням; і теля, і молодий лев, і віл будуть разом, і мале дитя буде водити їх» (Іс. 11:6.). Що ж, і справді, коли Бог покличе людину і цей заклик Божий переверне її душу, просвітить розум, змінить життя – тоді людина готова кинутися в морську безодню не оглядаючись. Тоді, у пору духовної молодості, усе здається можливим, усе здається досяжним, і власна святість здається завданням найближчих тижнів.

Але минають ці самі тижні, минають місяці, минають роки, і чим більше їх минає, тим сумніші, тим безнадійніші наші самооцінки. Ми бачимо, що день у день, від сповіді до сповіді, знову і знову нам доводиться каятися усе в тих же гріхах, що щодня і щогодини нас терзають ті самі спокуси, що і десять і двадцять років тому. Виникає жахливе, нескінченно тужливе відчуття тупцювання на місці, безглуздя зусиль. Все частіше і частіше звучить у душі холодний, ясний і спокійний, металево-виразний голос: «Годі, досить, пограв у церкву і кінець з тим, пора зайнятися серйозними справами».

О, ми прекрасно знаємо, чий це голос! Це той голос, який шепотів праматері Єві: «Ні, не вмрете, але… будете, як боги» (Бут. 3:4,5). Це той самий голос, який пропонував Спасителеві в пустелі перетворити каміння на хліб. А тепер, оскільки ми осмілилися назватися учнями Христовими, цей голос добрався і до нас.

Він дістався до нас, він зазвучав у нашій душі в той самий момент, коли ми, подібно до апостола Петра, вже кинулися в бурхливе море, коли ми сміливо, перед всім світом, сповідували себе християнами, коли ми присягнулися в Таїнстві Хрещення бути вірними нашому Божественному Учителеві, коли відступати вже не можна, коли відступ – це ганьба і зрада. У цей самий момент ми зрозуміли, що тонемо. Ми зрозуміли, що наші спроби стати святими натрапляють на наші ж власні нездоланні гріхи, що немає сил, що немає рішучості, що ми втомилися і хочемо лише одного: щоб нас залишили в спокої. І байдужий голос демона-спокусника пропонує нам обід замість молитви.

От коли настає час справжнього вибору. З ким ми – з Богом або зі світом, нам доводиться вибирати не в той момент, коли нас одушевляє перший порив віри, коли перші кроки в Церкві відгукуються в нашій душі тріумфуванням і радістю, ні, справжній вибір здійснюється тоді, коли немає більше сил молитися, каятися, вдавати, що любиш весь світ, тоді, коли ми, як апостол Петро у водній пучині, тонемо в пучині смутку, розчарувавшись у своїх минулих надіях на швидку перемогу.

Ви подумайте тільки: яка упевненість у своїх силах, яка рішучість, яка безстрашність! Ще хвилину тому він, старий рибалка, кричав від жаху разом з іншими апостолами, а зараз безстрашно переступає борт утлого суденця і йде по водній безодні, що біснується! Йде до свого Бога. Зовсім як ми в нашій духовній молодості.

Проте шлях цей виявився довшим і важчим, ніж нам здавалося спочатку. Адже і апостол думав: ще крок і – от Він, Господь! На жаль, а можливо, і на щастя, шлях цей довгий і тяжкий. Хвилі високі і люті, вітер сильний і пронизливий, передсвітанкова ніч якось особливо відчайдушно темна. І минула упевненість, минула рішучість, минула безстрашність розчинилися в цьому мороці і реві бурі. Хвилі гріха захльостують нас, і ми, так само як і він, тонемо в пучині.

Але навіть саме падіння наше милосердний Господь обертає нам на користь. У ці безрадісні хвилини ми дізнаємося реально, на власному досвіді дуже значущу істину. Нам відкривається, що самі себе ми врятувати не можемо. Ми дізнаємося, що скільки б ми не старалися, як би відчайдушно не боролися з гріховними навичками, самостійно нам їх не перемогти. Нам потрібен Той, Хто «не хоче смерті грішника», і тому Сам помирає за цього грішника. Нам потрібен Той, Хто не просто руку протягне, щоб витягнути з бурхливої безодні, а Сам Собою пожертвує за нас, таких самовпевнених, таких гордих. Нам потрібен Спаситель.

І от коли ми це остаточно і безповоротно усвідомлюємо, тоді, звичайно, не прохання про процвітання, не заклинання про здоров’я, не молитва про спокій вирвуться з нашої душі, але хрипкий відчайдушний крик: «Господи, спаси мене!» Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 9 неділя після П’ятидесятниці