Проповідь священика Сергія Ганьковського в Дванадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Настане час, і кожен з нас зустріне свого Господа і Спасителя. Настане день, і нам доведеться дати відповідь Тому, Хто спитався одного разу: «Чи любиш ти Мене?» (Ін. 21:16). Невже і справді ми, подібно до багатого юнака з сьогоднішнього євангельського читання, почнемо перераховувати усі наші так звані добрі справи? Невже ми так само, як і він, пустимося доводити Спасителеві, що усі заповіді Його ми «зберегли від юності» нашої?

А що ж ми зберегли від юності нашої? Що ми пронесли крізь наше життя дбайливо, як священний дар, трепетно, як крихкий сосуд з дорогоцінною вологою? Це важливо зрозуміти кожному, бо ніхто з нас не знає терміну і години підведення підсумків життя, бо ніхто з нас не знає, коли «прийде Син Людський у славі Своїй і всі святі ангели з Ним», коли сяде Він «на престолі слави Своєї, і зберуться перед Ним усі народи; і відділить їх одних від одних, як пастир відділяє овець від козлів» (Мф. 25:31,32).

Саме тоді, на Страшному Суді, запитає кожного з нас Господь Вседержитель, що зберегли ми від юності нашої, що залишилося в нас від того дару, яким нагородив нас Творець при народженні, як примножили ми отриманий талант.

Зрозуміло, що тіло наше за довге життя зруйнувалося: немає в ньому минулої пружності і радісної готовності до руху, потьмяніли очі, посивіло волосся. І як не старайся людина, як не ухитряйся в дієтах і фізкультурних вправах – розпад неминучий. Навряд чи хтось з нас зможе, будь він хоч олімпійський чемпіон, похвастати від юності збереженим в ідеальному стані «сосудом Духа Святого», нашим тілом. Святі і ті дряхліли з роками; що вже казати про інших, що руйнують тіло своє нездержливістю, обжерливістю, згубними пристрастями і шкідливими звичками.

Можливо, розумом своїм, інтелектуальними здібностями, розумовою діяльністю, якою одна вона володіє у всьому створеному світі, зможе похвастати людина на останньому підведенні підсумків життя? Можливо, цей дар Божий зберегли і примножили ми від юності нашої? Ні, і тут нам нічим гордитися: дедалі рідше напружуємо ми свій розумовий апарат. Все слабкіша пам’ять, все тяжче рішення складних завдань, все менше і менше читаємо ми книги, які вимагають серйозних розумових зусиль, все частіше і частіше нашою інтелектуальною їжею стає огидне газетне чтиво, яке не вимагає ні розуму, ні уявної праці, ні душевних зусиль. І, вже звичайно, до заходу життя нашого нам не зрівнятися з молодими в можливості пізнавати світ, а те, що ми називаємо «життєвим досвідом» і що, здавалося б, належить нам за правом, занадто часто обманює нас, і ми, замість того щоб, обпікшись на молоці, дути на воду, знову і знову обпалюємося на молоці ж. «Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерти?» (Рим. 7:24) – залишається вигукнути нам услід за апостолом.

А душа наша, вічна і безсмертна суть, вона що ж? Можливо, хоч тут нам є що пред’явити на Страшному Суді Господньому? Можливо, хоч її ми зберегли від юності нашої? Як це ні гірко усвідомлювати, але і тут нам нічим вихвалятися. Згадайте, як у дитинстві, щоб викрити нас у брехні, дорослі казали: «А ну, подивися мені в очі», – і дитина не могла витримати цього прямого погляду, її очі, її совість брехати не могли. Що ж тепер? Чи правда, що і зараз наша совість так само ранима, чи правда, що і сьогодні ми не витримаємо прямого питального погляду, не зможемо збрехати «в очі»? Не упевнений.

Чи здатні ми і тепер, як діти, просто і нелукаво благати про прощення, сподіватися на прощення, вірити в прощення? Чи здатні ми зі всепереможною вірою сказати на сповіді нашому Богові, як це каже дитина дорослому: «Господи, я більше ніколи не буду!», сказати і при цьому до кінця, до кінчиків нігтів бути упевненими в тому, що дійсно «не буду»? Чи здатні ми, як діти, вірити, любити і каятися? Так от, якщо – ні, то що ж ми зберегли від юності нашої? Якщо – ні, то на що ж нам сподіватися на Страшному Суді Господньому, на що сподіватися нам, хто пам’ятає суворе попередження нашого Спасителя: «Істинно кажу вам: якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне» (Мф. 18:3)?

Минає життя і що залишається в «сухому залишку», що зберегли ми від юності нашої? Усе втрачено, усе витрачено, усе розгублено. Блаженний самовпевнений юнак з сьогоднішнього євангельського читання, йому залишилося лише одне – стати досконалим. Нам же, грішним, навряд чи вдасться наслідувати його приклад. Нам залишається, мабуть, тільки згадати старого рибалку-апостола що тричі за ніч зрадив свого Бога. Він зрадив Христа і знав це. Він відрікся від свого Спасителя і при цьому не виправдовував себе обставинами місця і часу, як це постійно робимо ми. Він – зрадник. Але коли Грозний Суддя запитав його: «Чи любиш ти Мене?» – старий апостол вимовив слова, які і нам дай Бог не забути під кінець нашого життя: «Господи! Ти все знаєш: Ти знаєш, що я люблю Тебе» (Ін. 21:17). Усе знає наш Господь про наше життя і про душу нашу. Йому відомі і падіння наші і зльоти. Він знає, що жодними справами, жодним дотриманням або виконанням заповідей нам не виправдатися. І Він знає, кого ми насправді любимо: себе і свій спокій, або Його, нашого Господа і Спасителя. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 12 неділя після П’ятидесятниці