Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять сьому неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Дух Господній на Мені; бо Він помазав Мене благовістити убогим, і послав Мене зціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити замучених на волю» (Лк. 4:18). Цими віршами з книги пророка Ісаї почалося громадське служіння Господа нашого Ісуса Христа. Ці слова, прочитані Спасителем у Назаретській синагозі, пророчо передбачили славу і трагедію подвигу Сина Людського, Який прийшов у цей скорботний світ не для того, «щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою на спасіння багатьох» (Мф. 20:28).

Здавалося, цей подвиг не може у відповідь викликати нічого, окрім співчуття. І увесь шлях нашого Господа по Святій Землі мав би бути усипаний квітами вдячності і обмитий сльозами розчулення. І дійсно, у перші миті так і сталося: «І всі свідчили Йому. І дивувалися словам благодаті, що виходили з уст Його» (Лк. 4:22). Проте вже через декілька хвилин подив змінився злістю: «Почувши це. І, вставши, вигнали Його геть з міста і повели на вершину гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його» (Лк. 4:28,29).

Короткий був шлях від тріумфуючих криків «Осанна!» до лютих криків «Розіпни Його!..» Воістину: від любові до ненависті – один крок! І, звичайно ж, це не свідоцтво про суперечність і двоїстість природи Сина Божого, тому що «Бог є світло, i немає в Ньому ніякої темряви» (1Ін. 1:5). Ця приголомшлива мінливість свідчить про те, що Син Божий «до своїх прийшов, і свої Його не прийняли» (Ін. 1:11), бо «свої» виявилися негідними свободи, «яку дарував нам Христос» (Гал. 5:1). Задушливе рабство гріху, неміч, зігнута під гнітом пристрастей рідніша і звичніша дітям пропащого Адама, ніж наслідування заклику апостола Павла: «До свободи ви покликані, браття, тільки щоб свобода ваша не стала приводом для догоджання плоті» (Гал. 5:13).

Як це не дивно, але догоджати плоті – звичніше. Як це не дивно, але змиритися з власним рабством гріху – простіше, ніж боротися з ним, прямуючи до святості, до Істини, Добра і Краси.

Як боротися, коли тебе «зв’язав сатана ось уже вісімнадцятий рік» (Лк. 13:16) і за усі ці вісімнадцять років жодного разу не блиснув навіть вогник надії? Як боротися із самим собою, зі своєю тяжкою скутістю, зі своєю погибельною зв’язаністю гріхом, коли навколо тебе сотні інших людей, нічим не кращих за тебе, насолоджуються життям, здоров’ям, видимою свободою від пристрастей? Можливо, втім, не від усіх, але в усякому разі від тих, які так страшно, так невідступно мучать тебе от вже вісімнадцять років! Легко їм казати: «Не лінуйся! Борися із собою, розігнися, нарешті!» Спробували б самі!

Це гнітюче насильство гріха примушує людину мовчати, навіть коли Спаситель поруч. Хоча, здавалося б, коли і кричати, коли і волати молитовно до Бога, як не в хвилини близькості до Сина Людського. Адже стільки людей вже зверталися до Нього, стільки вуст просили: «Помилуй нас, Ісусе, Сину Давидів!» (Мф. 9:27), – просили і отримали те, що просили!

А от «жінка, що мала духа немочі років вісімнадцять» (Лк. 13:11), ні про що не просить Христа. Можливо, тому, що знає: «наша боротьба не проти крови і плоті, а проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6:12). І не те біда, що страждає тіло, але те біда, що гине душа. Вона мовчить, можливо, тому, що пам’ятає завіт Спасителя: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6:33). От вона і шукає «правди Царства», покірливо вважаючи, що «хто витерпить до кінця, той спасенний буде» (Мф. 10:22). От вона і терпить упокорено скорботу тілесну, щоб у майбутньому віці не позбутися нагороди своєї.

Всякий рятується так, як дає йому Христос: один кричить що є сили, другий покірливо і мовчки чекає Божого Суду. Одна – піклується і метушиться «про багато що», друга – «благу обрала частку» (Лк. 10:41,42) і в безмовності сидить біля ніг Христових. Один, виконуючи заповіт Спасителя, йде і роздає майно своє жебракам, щоб мати «скарб на небесах» (Мф. 19:21), другий – здобуває «собі друзів з багатства неправедного» (Лк. 16:9), щоб, за словом Христовим, бути прийнятим у вічні обителі.

Різні шляхи до спасіння, одне тільки важливо пам’ятати: не своїми силами, не своїми достоїнствами виправдаємося ми на Суді Господньому, але тією силою, про яку нагадує нам сьогодні апостол Павло: «Нарешті, браття мої, зміцнюйтесь Господом і могутністю сили Його» (Еф. 6:10). Згадаємо при цьому, що сила Божа «виявляється в немочі» (2Кор. 12:9), що Господь наш не військовою операцією переміг ворогів Своїх, бо «наша боротьба не проти крови і плоті» (Еф. 6:12), Він переміг світ, покірно простягнувши руки Свої на Хресті! Тому не будемо і ми зневірятися в нашому спасінні! Не станемо сумувати в безнадійній, як здається нам іноді, боротьбі з пристрастями! Раз вже Господь словом Своїм зцілив жінку, що вісімнадцять років мала дух немочі, значить, і для нас грішних не усе втрачено, значить, і нам вдасться «протистояти в день злий і, все подолавши, вистояти» (Еф. 6:13). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 27 неділя після П’ятидесятниці