Проповідь священика Сергія Ганьковського в Дев’яту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Якщо бути до кінця чесними із самим собою, не прикидатися і не лукавити, то скоро стане зрозуміле, чого ж ми хочемо насправді… Царства Небесного? Спасіння душі, істини і правди? Ні, здається мені, не цього. Насправді ми хочемо життя безскорботного, буття безтурботного тут, у цьому світі. Радості, ситості, спокою, здоров’я – і усе… І бажати цього зовсім не грішно. Я б сказав: грішно, та і безглуздо, бажати тільки цього. Якби Господь, Який чує усі наші молитви і зітхання – таємні і явні, відає усі наші помисли і надії, знає усі бажання і похіть тіла нашого і душі нашої, якби Господь одного разу виконав усі їх, гадаю, дуже скоро ми б опинилися в отакому духовному болоті, де ніколи не буває бур, де тихо, тепло і затхло.

Очевидно, що бажання такого життя, життя спокійного і безскорботного, – ілюзорне. Очевидно, що в цьому світі, одного разу знівеченому гріхом, шукати спокою, жадати тиші душевної – означає не розуміти, до чого ми, грішники, покликані. А покликані ми нашим Спасителем до мужнього терпіння скорботи, до безперервних зусиль, до праці духовної.

З чого починається сьогоднішнє Євангеліє? «Звелів Ісус ученикам Своїм сісти в човен» (Мф. 14:22). Звелів – означає змусив. Змусив – значить, вони не хотіли. Не хотіли із зрозумілої причини: на березі спокійніше. Між тим саме серед бурхливих хвиль, серед грізної пучини, серед самотності ночі – тільки там і пізнається істинна ціна нашої віри, справжня міра нашої надії, справжня міра нашої любові. Теоретично ми усі знаємо це. Ми знаємо, що для того, щоб спасти свою душу, необхідно передусім навчитися терпіти скорботу. І не якусь скорботу взагалі, а цілком конкретні щоденні життєві випробування. Образи, зради, несправедливі докори, біль і всілякі страхи, життєві незручності і самотність.

Ми знаємо це і, проте, усіма силами душі своєї, усім своїм молитовним пафосом прагнемо до спокою, до нерухомості, до стояння, а ще того краще – до лежання на місці. Бог же примушує нас до дії. Бог примушує нас увійти до самої серцевини життєвої бурі і, виявившись там, не зневірятися, не сумувати, не повторювати безглуздо: «За що, Господи?» Більше того, Бог примушує нас нести не лише свої власні тяготи і скорботу, словами апостола Павла Господь закликає нас: «Носіть тягарі один одного і так здійсните закон Христа» (Гал. 6:2).

Зрозуміло, християнин не спортсмен. Він не шукає випробування заради самого випробування. Він не підніматиме гирю для того, щоб довести усім, який він сильний. Безумний розгул гордині, який спонукає сучасну людину, забувши про здоровий глузд, забувши про мету життя, забувши про саме життя як найбільший дар Божий, кинути усе і лізти в дикі гори, чужий всякому, хто намагається поставитися до себе і до свого існування серйозно. Проте кожен з нас пам’ятає, що «багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14:22). Тому, коли скорбота, випробування, біда і хвороба відвідують нас, переривають, часом грубо і жорстоко, розмірений хід нашого життя, треба пам’ятати: «треба цьому бути». Це Господь, Який не хоче смерті грішника, люблячи нас, бажаючи нашого спасіння, дає нам можливість навчитися терпінню, стати духовно дорослими, стати людьми, здатними наслідувати Царство Боже.

Коли нас спіткають скорбота і випробування, а вони неодмінно спіткають нас, кожного свої, – давайте спробуємо, як би нам не було важко в цей момент, згадати ту бурхливу ніч на Генісаретському озері, жах апостолів, що споглядають страшну водну пучину, готову поглинути їх утлий човник, і – найголовніше – раптом, рятівний голос Христа, Який несподівано пролунав поряд з ними: «Заспокойтесь! Це Я, не бійтеся». Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 9 неділя після П’ятидесятниці