Житіє преподобного Іоанна Ліствичника, ігумена Синайського монастиря, не рясніє зайвими подробицями. Він народився в Константинополі, отримав добру освіту, у шістнадцять років прийняв постриг на Синаї, ніс послух своєму духовному отцю авві Мартирію, після смерті останнього жив у самоті, через сорок років був покликаний до ігуменства в Синайській обителі Неопалимого Куща, нині відомої як монастир святої великомучениці Катерини. Управляв обителлю так успішно в духовному плані, що ще за життя отримав прозвання «нового Мойсея». Незадовго до своєї блаженної кончини, преподобний відійшов від справ і знову віддалився в пустелю. Помер 30 березня, рік точно не відомий – чи то кінець VІ століття, чи то середина VІІ.

Четверта седмиця Великого посту була присвячена цьому святому порівняно пізно – тільки в XІV столітті, але це якраз свідчить на користь того, що його слава великого подвижника і учителя благочестя не згасала з часом. Є думка, що встановлення святкування пам’яті святого саме в неділю пов’язане з тим, що його хотіли ушанувати звершенням повної Божественної літургії, що було б неможливим, якби день його пам’яті (30 березня) випадав на буденний день Великого посту. Це означає, що з усіх святих, пам’ять яких звершується в пісний період, особливо виділений був саме він.

У житії преподобного Іоанна є одна настільки важлива деталь, що вона увійшла в синаксар – читання про день, що звершується під час Всенічної. Він був не просто видатний аскет. Він був стриманий навіть у своєму аскетизмі. Він не накладав на себе жодних зайвих постів, упокорено підкоряючись статуту – він куштував усе, що було дозволено, але помірно. Він не відмовлявся від сну зовсім (а такі приклади в історії Церкви є – преподобний Силуан Афонський, наприклад, ніколи не лягав, лише дрімав сидячи), але спав рівно стільки, щоб зберігати працездатність і тверезість розуму. «Увесь хід життя його була безперестанна молитва і безмірна любов до Бога», – повідомляється в синаксарі, і в цьому, ймовірно, криється таємниця того шанування, яке викликає цей святий. Це те, до чого всі ми покликані – до безперестанної молитви і безмірної любові до Бога. Для того нам і даний статут Великого посту: щоб заради Нього ми вчилися молитися, гамували себе не стільки навіть обмеженнями в їжі (не можна сказати, що пісна їжа несмачна чи малопоживна – було б бажання, будь-яка хазяйка може приготувати чудову пісну трапезу), скільки підпорядкуванням себе даним Церквою правилам.

Сходи пріоритетів

Ймовірно, саме здоровий глузд і розсудливість допомогли преподобному Іоанну написати «Ліствицю» – один з найбільших аскетичних трудів в історії Церкви. Навмисно уникаю словосполучення «пам’ятник духовної писемності». «Ліствиця» – не пам’ятник. «Ліствиця» – керівництво до дії. І, між іншим, це єдиний не біблійний і не богослужебний текст, читання якого передбачене в богослужінні. Тобто ця книга, як мінімум, може бути корисна всім вірним, а не тільки ченцям, для яких вона і писалася. Не втрачає вона актуальності і сьогодні, хоча останній переклад її був здійснений у другій половині XІX століття. Сучасному читачу ця мова може здатися важкою, але звернутися до тексту варто!

Як відомо, «Ліствиця» є послідовним викладом тридцяти східців сходження до Бога за допомогою усунення пристрастей і досягнення чеснот. Як не дивно, перші східці описують не основні принципи загальнолюдської моралі (не брехати, не красти, не звеличуватися) і навіть не аскетичні вимоги (проти обжерливості або багатоспання), а описують цілком чернечі етапи зречення від світу: від життя світського, від життєвих турбот, від рідної домівки («Про мандрівництво»).

Якщо ми замислимося над цим, то зрозуміємо, що творіння Іоанна Ліствичника з перших слів пропонує християнинові – будь-кому, а не тільки ченцеві – вірно розставити пріоритети. Усвідомлення себе як частини світу вічного, а не скороминущого, зосередження на своєму внутрішньому житті і своїх стосунках з Богом – це перше, що відбувається з людиною, яка почула Божий заклик. У блаженного Августина є прекрасні слова: «Якщо Бог буде на першому місці, усе інше буде на своїх місцях». Так от, початок духовного шляху – поставити Бога на перше місце.

Зрозуміло, мирянин, який буквально почне виконувати слова «Ліствиці»: «Любов Божа применшує любов до батьків; а хто говорить, що він має ту і іншу, обманює сам себе, бо сказано: ніхто не може двом господарям служити (Мф. 6:24)», – зрештою стає порушником євангельської вимоги: «Бог заповідав: шануй батька й матір; і хто лихословить на батька чи матір, нехай смертю помре. А ви говорите: якщо хто скаже батькові або матері: дар Богові те, чим би ти від мене скористався» (Мф. 15:4,5). Але ту ж заповідь він може порушити, сприйнявши буквально неодноразово повторені слова Писання: «Залишить чоловік батька свого й матір і з’єднається з жінкою своєю» (Мф. 19:5). Це – теж розставляння пріоритетів. Зв’язок з чоловіком або дружиною міцніший за зв’язок з батьками. Служіння Богові – значніше за служіння синівське.

Узнати в собі ченця

Власне кажучи, хто такий чернець і чим він відрізняється від мирянина? Він не одружується? Але будь-яка одружена людина колись жила поза шлюбом, а благочестивим християнином вже була. Чернець більше молиться? Але будь-який християнин покликаний до безперестанної молитви.

Усе просто – чернець присвячує себе Богові і Церкві. Так само присвячують один одному себе люди, які одружуються. Цілком і повністю, беззастережно, як вже було сказано – залишаючи батька і матір.

Саме про це той же преподобний Іоанн писав у «Ліствиці»: «Світло для ченців – ангели, а світло для всіх людей – чернече життя». Чернецтво – свого роду зразок, ікона, певна межа духовного життя. Принаймні, в ідеалі, а вірніше – у нормі. Інша справа, що більшість, через слабкість, від норми ухиляється.

До речі, саме тому чернецтво зазвичай обирають у молодості, коли людина ще схильна до максималізму. У тій або іншій мірі майже всі віруючі юнаки і дівчата проходять тягу до чернечого життя. І це дуже корисна тяга – не лише для тих, хто надалі цей шлях для себе обере (таких буде небагато), але і для майбутнього подружжя, батьків і матерів, та просто порядних людей. Людина розуміє, що таке жити на межі. Людина, яка пройшла прагнення до чернецтва з його беззавітним служінням Богові і Церкві, надалі орієнтуватиметься на ці безкорисливість і вірність у своєму служінні в подружжі, ближнім, дітям, справі, Вітчизні – зрештою, у ближніх вона впізнаватиме Бога.

Тим більше, сучасне чернецтво набагато відкритіше до світу, ніж ті ченці, до яких звертався преподобний Іоанн. Зараз, наприклад, у значно меншій мірі поширена така форма чернечого життя як відлюдництво. Проте зараз поширене вчене чернецтво, багато ченців займаються місіонерською і просвітницькою роботою, багато хто несе соціальне служіння і так далі. Не кажучи вже про те, що зараз існує таке немислиме для минулих віків явище як чернець – парафіяльний священик.

Якоюсь мірою сьогоднішнім ченцям складніше, ніж їх попередникам. Сьогодні той, хто щиріше бажає послужити Богові, так само повинен відмовитися від радощів світу (від гріховного надбання до доброчесного сімейного щастя), але при цьому не захищений від нього нічим, окрім власної волі: немає ні пустелі, ні високих монастирських стін.

Отже форма чернецтва, як і умови життя мирянина нині не ті, що у Візантії часів Іоанна Ліствичника. Але суть залишається колишньою. Вгору сходами: від зречення від світу до надбання трьох вищих чеснот – віри, надії і любові.

Автор: Єпископ Роман (Лукін)

Усе по темі: Четверта неділя Великого посту