Проповідь священика Сергія Ганьковського в 5-ту Неділю Великого посту . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Бог створив людину для щастя, для Вічного Життя в раю, для того, щоб перші люди почали «обробляти …й оберігати» (Бут. 2:15) цей дивний «сад Едемський» (Бут. 2:15), місце блаженства і процвітання. Так Бог-Любов, Який у Христі Ісусі відкрив людині таємницю Свого служіння, сказавши учням і апостолам: «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох» (Мк. 10:45), – так Бог-Любов ще з початку часів служив людині. Саме про це служіння Боже людині співається в церковному співі: «З нічого Ти мене колись створив і Божественним Твоїм образом підніс», – бо не можна і уявити собі більшого дару для творіння, ніж зробити його, творіння, причетному природі Творця.

Але і богоподібне людство також було покликане до служіння Богу, до служіння, яке полягало як у тому, що перші створені Богом люди мали «обробляти і зберігати» чудове творіння Боже, так і в тому, що вони не менш ревно мали охороняти найвищу святиню раю, – свою власну безсмертну душу, бо яка «користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить?» (Мф. 16:26). Це зберігання душі в послуху заповіді Творця і стало головним богослужінням створеного людства.

Таким чином, завданням життя Адама і Єви було служіння землі, служіння один одному і служіння Богу. За цими ознаками, за цими духовними установками першу людську цивілізацію можна визначити як «цивілізацію служіння» або, що те саме, «цивілізацію любові». Тієї самої любові, яка, за словом апостола Павла «не шукає свого» (1Кор. 13:5), не шукає своєї користі і вигоди, а шукає користі, вигоди і радості для того, кого любить.

Гріхопадіння прабатьків сталося після зміни духовних пріоритетів, коли принципи служіння і послуху були замінені похіттю і самозвеличанням. Адам, створений вільним, за власним вибором залишив служіння творінню і Творцеві і з усіх видів служіння віддав перевагу служінню самому собі. Тепер його існування в колишніх умовах райського саду виявилося неможливим, бо який рай там, де царює жадність і жадання?

Так пала цивілізація любові, так знищилася цивілізація служіння і восторжествувала цивілізація споживання, тобто такий світоустрій, коли «ті, яких називають князями народів» – замість того щоб служити цим народам – «панують над ними, і вельможі їхні володіють ними» (Мк. 10:42); коли залишається любов і панує похіть, коли «шукання свого», те, що сучасною мовою називається «корупцією», стає духовним пріоритетом пропащого людства. Тепер ми так замкнуті на самих себе, так зіпсовані ненаситною пристрастю споживати, що будь-яка спроба повернутися в стан любові, тобто в стан служіння Богу і ближньому, стає для нас рівносильною подвигу і вимагає зусиль, порівнянних із зусиллями Александрійської блудниці, які наполегливо докладалися нею, щоб проникнути в церкву Воскресіння Христового в Єрусалимі, до воріт якої привів її рятівний промисел Божий. І потрібно ясно усвідомлювати те, що ціна, яку доведеться заплатити кожному з нас за повернення до втраченого блаженства служіння, порівнянна з ціною, яку заплатила за це повернення до Бога преподобна Марія Єгипетська.

Ще не просвічені Духом Святим учні Христові, хоч і бояться, хоч і жахаються (Мк. 10:32), але все таки інстинктивно тягнуться до Світла, і хочеться їм у міру власного розуміння виявитися «одному праворуч, а другому ліворуч» (Мк. 10:37) від свого Господа і Учителя. Одна біда: вони поки що не розуміють, яку ціну їм доведеться заплатити за радість повернення в цивілізацію любові! А ціна ця – ціна Гефсиманської Чаші і Голгофського Хреста! Чому ж ми, нинішні християни, такі упевнені, що на відміну від перших учнів Спасителя нам у цьому життєвому подвигу повернення вдасться відбутися малою кров’ю?

Тяжко бути послушником і рабом «цивілізації споживання». Тяжко слідувати стопами її «натхненника і організатора» – колишнього ангела світла, що став князем пітьми, який як взявся після створення світу набивати свою утробу, що знемагає від ненаситного бажання, так досі не може зупинитися. Тяжко увесь час хотіти і ніколи не насичуватися.

«Гідно і праведно» одного разу опам’ятатися серед похоті світу цього, що виснажує, як це зробила преподобна Марія, і спробувати повернутися туди, звідки з власної волі пішов прабатько Адам, – у Царство Боже, у цивілізацію любові. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 5 неділя Великого посту