Воскресіння Надії і Спасіння
Проповідь священика Гліба Козлова в Третю неділю по Пасці . . .
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Помер Той, на Кого учні покладали усі свої надії. Той, у Кому сподівалися Помазаника Царства Божого, Спасителя усіх. Помер ганебною і тяжкою смертю – Бог!
Помер, а тому – виходячи із звичної нам логіки цього світу – справу Свою не завершив, програв, покинув Своїх послідовників у порожнечі залишення Богом, перед тим і Сам прокричавши з хреста слова, страшні і самі по собі, але особливо неможливі у вустах Боголюдини: «Боже Мій! Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» (Мк. 15:34).
Страшно навіть на секунду помислити такий очевидний крах віри і надій, неможливо уявити, в який відчай впали б від таких жахливих подій ми, що засмучуються і опускають руки від найменших труднощів і випробувань.
Але в цю страшну годину перемагають не логіка і резони цього світу, що говорять своє останнє безперечне слово, не сила законів буття, що примушує учнів коритися собі, не очевидність смерті, що позбавляє сенсу надію, а – любов, яка, як відомо «міцна, як смерть» (Пісн. 8:6), тобто смертю не перемагається.
«Прийшов Йосиф із Аримафеї, поважний радник, який і сам чекав Царства Божого, і насмілився прийти до Пилата просити тіло Ісусове» (Мк. 15:43). Насмілився – не тому навіть, що мав підстави боятися Пилата або, що ще ймовірніше, своїх же колег з Ради-Синедріону, які, звичайно ж, не простили б йому, нехай посмертного, але заступництва за Христа. Насмілився – бо «і сам чекав Царства Божого», і ось тепер Месія-помазаник цього Царства помазується Йосифом і Никодимом «сумішшю смирни та алое» і обвивається «пеленами з пахощами, як за звичаєм поховання в юдеїв» (Ін. 19:39-40). Насмілився – бо любив Ісуса.
Але не одні лише «поважні радники» наважуються протистояти жаху і відчаю. «Марія ж Магдалина і Марія Іосієва дивились, де Його поклали. Як минула субота, Марія Магдалина, Марія Яковова і Саломія купили пахощі, щоб піти помазати Ісуса. І дуже рано, в перший день після суботи, прийшли до гробу, як сходило сонце. І говорять між собою: хто відвалить нам камінь від дверей гробу?» (Мк. 15:47-16:3). Мироносиці теж протиставляють очевидності поразки – сміливість любові. Вони йдуть принести Ісусу останній дар. Йдуть, не зупиняючись ні перед очевидністю смерті, ні перед величиною каменю біля дверей гробу.
«І, глянувши, побачили, що камінь відвалений; а він був дуже великий. І, увійшовши у гріб, побачили юнака, який сидів праворуч і був одягнений у білу одежу; і вжахнулися» (Мк. 16:4-5). Вжахнулися, думається, не стільки з’явленню ангела, адже чи до ангелів людині, коли уся надія її, весь її світ – у гробі? Вжахнулися, бо навіть і тіло Христове зникло, пропала остання ниточка, що зв’язувала їх з Ісусом.
«А він каже їм: не жахайтеся. Ісуса шукаєте Назарянина, розп’ятого. Він воскрес – Його нема тут. Ось місце, де поклали Його» (Мк. 16:6) – так ангел, вісник Божий, приносить мироносицям, а з ними і усім нам, Благу Звістку про те, що перемога смерті не остаточна, що Любов – сильніша.
«І, вийшовши, вони побігли від гробу» (Мк. 16:8), і тоді знову «охопив їх трепет і жах», але, ймовірно, тепер уже той трепет, про який псаломщик каже: «Служіть Господу зі страхом і радійте [Йому] з трепетом» (Пс. 2:11), про який пише і апостол: «Отже, улюблені мої …зі страхом і трепетом дбайте про своє спасіння» (Фил. 2:12), той радісний трепет, що наповнює віруюче серце через те, що воскрес Померлий, воскресла наша Надія і Спасіння, через те, що – Христос воскрес! Амінь.
Автор: священик Гліб Козлов
Усе по темі: Неділя жінок-мироносиць