Проповідь священика Сергія Ганьковського в Третю неділю після П’ятидесятниці  . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Усі ми, хто тут перебуває і молиться, виросли і прожили життя в одній країні і в один час, тому ми і є співвітчизниками і сучасниками. І, будучи такими, усі ми, хочемо того чи ні, засвоїли гасла і дух того часу, в якому жили. Знали ми, що країна наша найбільша, найсильніша, найперша завжди і скрізь і що, як би нам не було важко зараз, «завтра буде краще, ніж учора». Якою б тяжкою не була праця, якою б скромною не була зарплата, заслужений відпочинок і регулярна пенсія, вірили ми, неминучі, як доля, бо як «молодим скрізь у нас дорога», так «літнім людям скрізь у нас пошана».

І от на наших очах усе змінилося. Немає нічого з того, до чого ми звикли, та і країни, в якій ми народилися, – немає. А головним гаслом кінця двадцятого століття стали гіркі слова одного політичного діяча: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди…».

Що ж, адже і діди наші і прадіди, коли на початку минулого століття затівали «руйнування», як вони казали, «старого світу», хотіли як краще. І ті, хто знищував так званих куркулів і встановлював колгоспи, теж хотіли як краще, а в результаті країна, яка завжди продавала хліб, стала, щоб прогодувати себе, купувати його по всьому світу. І люди, які прийшли на зміну революціонерам, знову-таки хотіли як краще, гуманніше, людяніше, демократичніше перебудувати наше суспільство…

Так чому ж всякий раз виходить «як завжди»?

Залишимо історію народів і країн. Звернемося краще до того, що близьке, до своїх сімей. Хіба матері наркоманів і п’яниць хотіли їм такої долі? Хіба про це вони мріяли, коли колисали своїх малюків безсонними ночами? Половина утворених сімей у нашій країні розпадається. І ось я задаюся питанням: хіба юнаки і дівчата, присягаючись один одному у вічній любові, шепочучи один одному ніжні слова, могли собі уявити, що не мине і року і люта ненависть з’явиться на зміну ніжному щастю?

Врешті-решт, труднощі державні можна було б і пережити, коли б удома усе було гаразд. Але в тому і справа, що і удома – недобре… А хотіли як краще!

Погодьтеся, бувають хвилини, коли так і хочеться закричати, обернувши обличчя до небес: «Чому так, Господи? Чому усе в нас, нещасних, невлад? І – доки?»

Проте кричати не потрібно, а потрібно уважно учитатися в Євангеліє. Учитатися і вдуматися, бо Господь наш Ісус Христос прямо до нас, до кожного з нас звертається зі Своїм лагідним і разом владним словом: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6:33). У попередньому вірші Господь говорив про це «усе»: «…не турбуйтеся і не кажіть: що нам їсти? чи що пити? або: у що одягтися?»

Їжа і питво, житло і одяг, але не лише це, а і честь, слава, могутність держави, добробут громадян, процвітання сім’ї, слухняні і шанобливі діти, спокійна і почесна старість – усе це приклалося б до нашого життя, коли б ми, за словом Спасителя нашого, шукали раніше Царства Божого і правди Його. Проте роки минають, а ми день за днем, рік за роком усе шукаємо, усе будуємо царство земне, ревно віруючи в те, що його можливо і, найголовніше, треба будувати.

Бог смерті не творив. Людині Божим Промислом призначене вічне життя в Небесних обителях, які не описати, не уявити неможливо. Можливо тільки тут, на землі, у нашому сьогоднішньому житті невпинно готувати себе до життя майбутнього. І підготовка ця, по суті, дуже проста: за своїми силами намагатися жити тут так, як належить жити там.

Там, у Божих обителях, не буде ніякого іншого заняття, окрім безперестанної молитви, зверненої до Творця всякого творива. Знаючи це, святі отці, преподобні, ченці вчилися молитися, відмовляючи собі навіть уві сні і природному відпочинку, саме життя своє перетворюючи на безперестанну молитву. Там, у Царстві Любові, немає місця злості і роздратуванню, тому апостоли і праведники, услід за нашим Спасителем і Господом молилися за своїх гонителів, благословляли своїх вбивць, любили тих, хто їх ненавидів.

Ви скажете мені: як же нам стати такими ж, на це не те що одного – десяти життів не вистачить. А я вам ось що на це скажу: давайте не думатимемо про результат! Давайте просто підемо цим шляхом. Давайте, нарешті, перестанемо будувати вавилонську вежу земного царства – ми ж знаємо, що це ні до чого доброго привести не може. Давайте – підемо… Казав же Іоанн Златоуст: «Господь… і справи приймає, і намір вітає». А це означає, що не за тим тільки, що ми зробили, судитимуть нас, але і за тим, куди усіма силами прагнула душа наша, «бо де скарб ваш, там буде й серце ваше». Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 3 неділя після П’ятидесятниці