Христос зціляє слугу сотника, Паоло Веронезе

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Четверту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

За три стрімкі роки громадського служіння Господа нашого на землі Ізраїльській сотні і тисячі людей бачили Його, могли підійти до Нього, могли доторкнутися до Його одягу, могли говорити з Ним так само, як говорив римський сотник, що згадується в сьогоднішньому Євангелії. Сотні і тисячі галасували, штовхалися, витріщалися, цікавилися, сумнівалися, іронічно усміхалися: «Чи Він не син теслі? Чи не Його Мати зветься Марією і брати Його Яків та Іосія, і Симон, та Іуда? І сестри Його чи не всі між нами? Звідки ж у Нього це все? І спокушалися Ним» (Мф. 13:55-57). Рідко хто в цих незліченних натовпах розумів, Кого насправді вони бачать, Хто виявився поруч, Чиї очі дивляться на них. Що вже говорити про зовнішніх, коли найближчі, найулюбленіші аж до світлиці Сіонської, до Дня П’ятидесятниці не були упевнені, сумнівалися, страшилися і були малодушними. Рідко хто, подібно до римського сотника з Капернаума, здатен був за невимовним промислом Божим відразу зрозуміти, що Бог відвідав народ Свій, що наблизилося Царство Небесне, яке вже «близько, при дверях» (Мф. 24:33).

За дві тисячі років, що минули відтоді, мало що змінилося в роді людському. Сотні і тисячі дивляться і не бачать, чують і не розуміють. І явися Господь зараз, як і тоді, в «образі раба», боюся, фінал був би однаковим. Бо, як і тоді, у далекі часи і в далекій країні, сьогодні і серед нас як і раніше «юдеї вимагають чудес, і елліни шукають мудрости» (1Кор. 1:22). Як і раніше нам потрібні докази. Усе так само нам мало вже здійснених чудес, і ми ревно шукаємо нових. Саме на цього шукача і розраховує антихрист, саме тому він і зводитиме вогонь з неба, щоб спокусити тих, хто чекає на подібні фокуси.

Як і в ті далекі часи мало між нас, послідовників і учнів Христових, людей, подібних до римського офіцера, який так вірив у Бога, який так довіряв Христу, що відмовився від запропонованих йому доказів, розуміючи в глибині своєї язичницької душі, що докази зводять нанівець подвиг віри, що явлене диво робить марною працю душі. Так само як гроші, запропоновані за любов, скасовують саму любов і переводять стосунки зі сфери моральної в сферу економічну. Я боюся, що і ми наші стосунки з Богом ось-ось переведемо в «сферу економічну», а валютою в цих стосунках людини і Бога стануть… стеаринові свічки.

Між тим має ж бути в нашому житті щось нескінченно важливіше, ніж диво, що сталося в нас на очах. Чи існує така цінність, заради якої ми, подібно до апостола Павла, готові відмовитися навіть від Вічного Життя? Згадаємо, що він писав у посланні до Римлян: «я жадав би сам бути від­лученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті, тобто ізраїльтян» (Рим. 9:3,4). Очевидно, що такі слова могла сказати тільки людина, яка нескінченно довіряє Богові, не «вимагає чудес» і не «шукає мудрості», але твердо знає, що «Бог є Любов» (1Ін. 4:8). Таким став ізраїльтянин Савл, після того, як зустрів Господа на шляху в Дамаск. Таким був римський сотник з міста Капернаума, що відмовився від права бути свідком дива зцілення свого слуги, відкинув гордовиту пиху римського завойовника, забув, що він тут – найголовніший начальник, і схилив коліна перед убогим юдейським проповідником.

Ось найголовніше диво, яке може статися з нами, ось справжня мета нашого життя, ось те, у чому увесь «Закон і Пророки»! І ім’я цьому диву – Любов. Але любов не як почуття, а як такий стан душі або таке влаштування особи, коли людина забуває про себе, забуває про свої права, забуває про свої законні інтереси, забуває про саму справедливість і починає здійснювати вчинки, побачивши які «законослухняні» громадяни крутять пальцем біля скроні. Бо з погляду «закону» і «справедливості» слуга має служити панові, а не навпаки, з погляду правди грішної людини учень має омивати ноги учителю, а не навпаки. Але в послідовників Сина Людського усе поставлено з ніг на голову з погляду здорового глузду грішника: офіцер благає Спасителя зцілити свого слугу; першим у Раю виявляється бандит, Сам Лікар душ і тіл людських миє ноги Своїм учням, а потім, безгрішний, помирає в страшних муках на хресті за нас, «законників». Помирає і при цьому ще просить Свого Отця пошкодувати і помилувати тих, хто плює Йому в ці страшні хвилини в обличчя, бо вони «не відають, що чинять».

Шукачів справедливості читання Євангелія, певно, має дратувати. Ми ж, православні, постійно читаючи цю Книгу Життя, зобов’язані повільно, але вірно ставати іншими: тими, хто не шукає людських прав, не жадає земної, «законної» справедливості, а ставати чадами світла і Любові, яка, за словами апостола, «довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить» (1 Кор.13.4-7). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 4 неділя після П’ятидесятниці