Проповідь священика Сергія Ганьковського на свято Успіння Пресвятої Богородиці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Ті з нас, хто намагається уважно вслухуватися в слова церковних співів, ті, хто в міру своїх слабких сил, не богословського, але буденного розуміння, намагається зрозуміти сенс того, що читається в храмі Божому під час богослужіння, не могли не звернути уваги на те, наскільки радісним, наскільки торжествуючим був настрій сьогоднішньої служби. Це особливо помітно в співах і молитвослів’ях вечірньої, коли в тріумфуючих і наповнених поетичним захватом словах Церква Свята славить… смерть! Ні, не тілесну смерть, звичайно, не зникнення, не небуття, але перехід у Життя Вічне – Успіння Пресвятої Діви, нашої Матері і Заступниці. Згадайте, тропар свята співається як радісний гімн: «У Різдві дівство зберегла єси, в Успінні ж світу не залишила єси». А в стихирах, які наш хор співав учора увечері, ми чули такі слова: «Прийдіть, вірних собори, прийдіть і хор складімо; прийдіть, звеличмо піснями Церкву»; чи: «Веселися, Гефсиманіє, Богородичний святий доме»; і нарешті: «Величаємо Тебе, пренепорочна Мати Христа Бога нашого, і всеславне славимо Успіння Твоє». Та усе, що ми співали і читали учора і сьогодні, наповнене сяючою відрадою, тихим тріумфуванням, а ніяк не смутком, тугою і сльозами, які, здається, так природно властиві вмиранню, смерті, прощанню навік.

Чому ж Церква не плаче, а радіє сьогодні? І чому ми ридаємо і убиваємося, коли втрачаємо тих, кого любимо? Відповідь загалом проста: бо Церква – свята, а ми – грішники. Справа святих – радіти і дякувати, справа грішників – злитися, скаржитися і сумувати. Святість вірить у Вічне Життя, а гріх у кращому разі вдає, що вірить. Але коли справа доходить до чогось вкрай серйозного – а смерть, безумовно, найсерйозніша справа, яку належить нам пережити, – тоді вже немає сил прикидатися, немає сил вдавати, тоді скорбота, туга і печаль ні міри, ні розради не знають.

І от якщо ми хочемо хоч трохи вирости в міру Церкви Святих, якщо ми дійсно хочемо стати істинно віруючими, вірними, тоді нам необхідно раніше хоч би зрадіти радістю церковною, яка виливається безмірно з цього святкового дня. Необхідно хоч би здивуватися спершу тому, що у святих успіння, перехід у Життя Вічне народжує не смуток, а передчуття щастя. Пам’ятаєте, як апостол Павло писав до чад своїх духовних у Филиппи: «Бо для мене життя – Христос, i смерть – надбання» (Фил. 1:21)? У дивному духовно-поетичному творі, що називається «Акафіст за упокоєння спочилих», є такі слова: «Де ти, смерті жало, де ти, морок і страх твій, що був раніш? Віднині ти бажана, нерозлучно з Богом з’єднуючи». Ось у чому розгадка! Ми боїмося невідомості!

Для людей невіруючих, для людей, які не знають Бога, смерть – зло абсолютне і невідбутне. І виходу немає для них, і надії немає. Не те ми, християни! Не те ми, що викуплені святою кров’ю нашого Спасителя! Ми тому і прийшли в церкву, що віримо у Вічне Життя, «чекаємо воскресіння мертвих, і життя майбутнього віку». Тому і осмілилися ми, при усіх наших гріхах і недосконалості, назватися вірними, що не можемо уявити собі, що прийде момент, коли нас не буде. Адже якщо ми помремо і зникнемо – це означає тільки одне: Бога немає, світ безглуздий, а життя наше – суто знущання із здорового глузду. Якщо немає Вічного Життя, то і нас, що тут стоять, теж немає, ми – примари.

На щастя наше, це не так! На радість нашу, ми не помремо, але, за словом апостольським, тільки змінимося. На радість нашу, навіть крила в метелика розфарбовані не випадково, але осмислено. І вже якщо така дрібниця, як малюнок пилку, на крилах комахи не випадкова, то вже, звичайно, не випадкове і життя наше. Як сказав Господь: «Якщо ж траву польову, що сьогодні є, а завтра буде вкинута в піч, Бог так зодягає, то хіба не набагато краще зодягне вас, маловіри!» (Мф. 6:30).

Свято Успіння Пресвятої Богородиці підсумовує церковний рік. Він підводить підсумок і всякому життю. Тому пам’ятатимемо, якщо ми і справді довіряємо нашому Богу, що смерть, Успіння – не привід для відчаю. Успіння – це подія, яка наближає людину до Істини, Краси і Любові. Успіння – нагорода за працю і віру. Успіння – радість і надія Церкви. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Успіння Пресвятої Богородиці