Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять першу неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

У ці сумні осінні дні, коли вже нічого не залишилося від барвистого буйства золотої осені і земля виглядає мертвою, покинутою життям і самотньою, якими недоречними, якими далекими від реальності здаються євангельські слова, які щойно прозвучали: «Вийшов сівач сіяти зерно своє» (Лк. 8:5)! Яке насіння зійде, якщо сіяти його в мертву передзимову землю? Яка душа сприйме Слово Боже, що усівається Сіячем, якщо вона задубнула в гордовитій образі на людей, на весь світ Божий та і на Самого Бога, якщо вона, як від морозу, замерзнула від відчуття власної праведності?

І проте, Бог не залишає Своїх зусиль, бо, «коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим. 5:20), і чим безпліднішим здається ґрунт душі, тим наполегливіші зусилля Сіяча, Який ось вже двадцять століть каже Своїй Церкві: «Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною» (Одкр. 3:20).

І Церква чує голос свого Вождя і Засновника. Церква так само, як і Він, стукається в душі грішних чад своїх не лише таїнствами і проповіддю, але і, звичайно ж, Словом Божим, яке дано було їй проректи як Благу Звістку для розради скорботних, для спасіння пропащих, про те, що земля, яка проклята за гріх Адамів і приносить з тих давніх пір лише «терня й осот» (Бут. 3:18), колись «розцвіте, як лілея» (Ос. 14:6) і принесе «плід у стократ» (Лк. 8:8).

Заради цієї надії не втомлюється і Сам Сіяч, посилаючи від Отця «Дух істини, Який від Отця виходить» (Ін. 15:26) і наповнює Свою Церкву вірою і сподіванням, дає їй сили свідчити світу, що знеміг і зневірився, велику радість і велику надію воскресіння і життя нескінченного. Не втомлюється і Церква Христова виконувати заповідану їй Самим Господом справу спасіння чад своїх, усіваючи в скам’янілі серця їх мале насіння віри, яке, як казав Спаситель, «подібне до гірчичного зерна, яке взяв чоловік і посіяв на полі своїм. Воно, хоч і найменше з усіх зерен, але, коли виросте, буває більше за будь-яке зілля і стає деревом, так що птахи небесні прилітають і ховаються у гілках його» (Мф. 13:31,32).

Так, занадто часто це дорогоцінне насіння сіється «при дорозі» (Лк. 8:5). Занадто часто воно топчеться ногами перехожих і птахами небесними розкрадається. Занадто часто падає воно не на доглянуту теплу землю і навіть не «на каміння» (Лк. 8:6), щоб засохнути на ньому, не знайшовши вологи; занадто часто падає насіння Слова Божого на серце людське, яке остигнуло, перетворившись на холодний і безживний кристал льоду, і долонями своїми не відігріти його, і теплим диханням не повернути його до життя!

Кожен з нас, зіткнувшись з цим крижаним серцем, відступиться і опустить руки. Син Людський – ніколи! Церква Христова – за жодних обставин! Бо Син Людський воскрес; а Церква наша – це Церква воскресіння з мертвих! Бо Слово Боже «сіється у тління, встає в нетлінні; сіється у безчесті, встає у славі; сіється в немочі, встає у силі» (1Кор. 15:42,43). І щоб перемогти, треба зубожіти духовно, «бо сила [Божа] виявляється в немочі» (2Кор. 12:9), а Сам Син Божий, Який може призвати на допомогу Собі «більш як дванадцять легіонів ангелів» (Мф. 26:53), замість цього «упокорив Себе, був слухняним аж до смерти, і смерти хресної» (Флп. 2:8).

За логікою людською, сіяти на камінні і тим більше на льоду – нісенітниця, що межує з безумством. Але ж і Господь утілився для спасіння роду людського в набйльш незручний для цього час: коли «всі заблудили, всі нікчемні стали: нема тих, хто чинив би добро, нема жодного» (Пс.13.3). Він став людиною, коли ревнителі Закону найменш були готові прийняти Його, Христа Спасителя, що явився в образі убогого мандрівника, який «не має де голови прихилити» (Мф. 8:20).

І апостоли Його не вибирали собі аудиторію по серцю, а проповідували слово спасіння дозвільному натовпу, який був упевнений у тому, що самі проповідники – безумні, бо вони, як стверджували тверезі розумники, «напилися солодкого вина» (див. Діян. 2:13). Вони, Христові посланці, безтрепетно зверталися із словом благовістя навіть до тих, хто «слухаючи це… розлютилися в серцях своїх і скреготали на нього зубами» (Діян. 7:54). Вони, безстрашні сіячі Слова Божого, знаючи, що «Бог зневаженим не буває» (Гал. 6:7), благовістили навіть в Афінському ареопагу, серед гордих язичників, які надималися своєю ученістю і іронічно сміялися над словами благодаті і істини.

Чи це не сіяння на камінні? Чи це не кидання зерен віри на зневагу перехожих? Чи це не «кидання перлів перед свинями»?

Але Церква знає, що «Господь має силу поставити» (Рим. 14:4) пропащого, сильний розтопити лід наших сердець, «має силу збагатити вас усякою благодаттю» (2Кор. 9:8) і обернути камінь нашої душі в родючий ґрунт, який принесе «плід у терпінні» (Лк. 8:15). Для того і виходить «сівач сіяти зерно своє» і в люту холоднечу, і в нестерпну спеку, не узгодившись із зручностями і «часом сприятливим», але віруючи і сподіваючись, що серед мороку і холоду зими, що настає, відшукається серце, здатне прийняти, зігріти і зростити насінину віри, що усівається в нього. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 21 неділя після П’ятидесятниці