Проповідь священика Сергія Ганьковського в Сиропусну неділю . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Напередодні нової спроби «нам від сну встати» (Рим. 13:11), перед самим початком довгого пісного мандрування у Своєму євангельському слові, яке приурочене до сьогоднішньої Прощеної неділі, Господь наш каже нам несподівані і дивні слова. Ці слова не містять у собі строгих приписів стриманості і аскези, не попереджають вони і про серйозну небезпеку самочинного, а тому безблагодатного постування. Навпаки, напередодні майбутнього подвигу самообмеження і упокорювання ці слова можуть іншому здатися рішуче неспівзвучними з настроєм строгої, майже скорботної серйозності, якою наповнюються нині наші серця: «Не будьте сумні, як лицеміри, бо вони потьмарюють обличчя свої, щоб показати людям, що постять вони. Істинно кажу вам: вони вже мають нагороду свою. Ти ж, коли постиш, намасти голову твою і вмий обличчя твоє» (Мф. 6:16,17).

«От, – подумає строгий охоронець пісних устоїв, – немає мені іншої турботи, як прикрашати волосся і чепуритися перед дзеркалом! Хіба вираз мого обличчя, хіба моя зовнішність важливіші і значніші за утримання від м’яса, багатократних земних поклонів, тривалих і сумних пісних молитов?»

Так, важливіше. Так, значніше. І тільки тому, що обличчя наше, як і усе тіло наше, не може жити своїм автономним, окремим від душі життям. Так вже влаштовані ми, люди, що стан нашого серця, наш духовний статус легко читається на нашому обличчі, без особливих зусиль розшифровується в нашій поведінці, у звичках нашого тіла. Насправді, саме за звичками, саме за виразом очей, за особливим скороченням мімічних м’язів можна досить легко впізнати гордівника і смиренника, витонченого брехуна і нехитрого простака.

Кожному з нас усе це відомо мало не з дитячого віку, і проте ми знову і знову включаємося в цю гру, і більше за те – досягаємо успіху в ній. Грішник може не знати, як надати першу допомогу страждальникові, що зламав руку, але рідко знайдеться серед нащадків пропащого Адама людина, яка не зуміла б надати своєму обличчю виразу милостивої скорботи або доброзичливої участі в той самий час, коли їй байдуже.

Немає нічого небезпечнішого для духовного зростання душі, ніж маска, ніж личина хибної праведності, що стала звичною, приросла до обличчя чи навіть, адже буває і так, що поглинула, замістила її. Особа може покаятися, може спробувати змінитися, личина ж – ніколи! Людина вже не живе, вона – вдає життя. Християнин не кається, він, страшно сказати, – грає в покаяння. Він не постить, він – рекламує своє постування. І, звичайно, він не любить нікого, окрім самого себе, а просто демонструє те, що йому самому уявляється любов’ю. Якщо його оточують подібні до нього лицедії, тоді – біда, бо вони не лише утверджуються самі у своїй помилці, але і поширюють навколо отруйні куколі брехні, власним прикладом виховуючи в оточенні лицемірів подібних до себе.

Цей гріх лицемірства, лицедійства, – притаманний більшою чи меншою мірою усім нам, бо усі ми – нащадки Адамові. Того самого Адама, який, виставляючи себе праведником в очах Божих, наполегливо перекладав відповідальність за свій гріх на свою дружину і на Самого Творця. Пам’ятаєте, як він виправдовувався: «Жінка, яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева, і я їв» (Бут. 3:12)? Ось за цю відмову від покаяння нині Адам «нагим сидить зовні навпроти раю і ридає». Дійсно: «Батьки їли кислий виноград, а у дітей на зубах оскома» (Єр. 31:29)!

Щоб позбавити нас від цієї оскоми гріха, Господь придумав нам усім добру роботу на час посту. Мета посту – не утримання від м’яса, не стомливі земні поклони і навіть не молитва сама по собі. І молитва, і поклони, і відмова від скоромних страв – усе це тільки засоби досягнення мети. А ось щоб піст став успішним, нам усім необхідно почути нарешті заклик нашого Бога і умити обличчя своє, відмити, змити з нього личину лицемірства і оголити, явити світу наше справжнє, істинне обличчя.

Не біда, якщо обличчя виявиться не таким вже і симпатичним. Воно хоч і кривувате, зате справжнє, наше. Воно хоч і недосконале, зате живе, тоді як личина, маска – завжди мертва. А раз обличчя наше живе, раз не померла ще наша особа – значить, є надія, що рано чи пізно засіяє, заіскриться в таємничій її глибині невигубне і переможне Лице Боже, за образом і подобою Якого колись і була створена наша вічна особа, наша безсмертна душа. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Сиропусна неділя